Зробити стартовою Додати в обране Написати листа

Кнопка сайту:

Головна Твори Паризький травень 1968-го

Паризький травень 1968-го

У березні 1968 року журналіст “Ле Монд” так описував ситуацію у Франції: «Французи знудились – вони ні зблизька, ні здалеку не беруть участи у великих змінах, що відбуваються у світі. Молодь нудиться. В Іспанії, Італії, Бельгії, Алжирі, Японії, Німеччині, та навіть у Польщі студенти влаштовують демонстрації та борються. У них прокинулось відчуття звершення, відкритого виразу свого протесту, протиставлення себе абсурдові чи принаймні відчуття цього абсурду.

Дискусії, гарячі промови, виступи політиків радше смішать французьку молодь. Генерал де Ґолль нудиться. Лише кільком тисячам французів не нудно – це безробітні, незайнята молодь, зруйновані прогресом малоземельні селяни, жертви остаточної ліквідації підприємств

У березні 1968 року журналіст “Ле Монд” так описував ситуацію у Франції: «Французи знудились – вони ні зблизька, ні здалеку не беруть участи у великих змінах, що відбуваються у світі. Молодь нудиться. В Іспанії, Італії, Бельгії, Алжирі, Японії, Німеччині, та навіть у Польщі студенти влаштовують демонстрації та борються. У них прокинулось відчуття звершення, відкритого виразу свого протесту, протиставлення себе абсурдові чи принаймні відчуття цього абсурду.

Дискусії, гарячі промови, виступи політиків радше смішать французьку молодь. Генерал де Ґолль нудиться. Лише кільком тисячам французів не нудно – це безробітні, незайнята молодь, зруйновані прогресом малоземельні селяни, жертви остаточної ліквідації підприємств і постійно наростаючої конкуренції, забуті майже всіма старі люди.

Невже вибір може існувати лише між апатією і непослідовністю, застоєм і штормом? Справжнім завданням політики є не управління народним багатством так, аби завдати найменше шкоди, – політика повинна скеровувати націю, відкривати їй нові горизонти, пробуджувати запал, навіть якщо при тому доходить до незначних конфліктів. Елан і фантазія потрібні так само, як добробут і експансія».

Безпосереднім приводом до розгортання студентських виступів були щоразу гірші умови навчання у вищих навчальних закладах Франції. У період між 1960 і 1968 роками кількість студентів зросла з 205 до 600 тисяч. Проте, цій тенденції не відповідали темпи розвитку системи освіти. Певний час

 чинилися спроби обмежити кількість студентів шляхом запровадження рестриктивної екзаменаційної системи. У 60-их роках (перед 1968-им) від 70 до 75 відсотків студентів виходили з університетів, не склавши випускних іспитів. Половина відходила вже після перших чотирьох семестрів.

Окрім переповнених авдиторій була ще одна проблема – криза форми та якости освіти. Щоразу частіше з’являлись вимоги оновлення закостенілих навчальних планів і форм викладання (передовсім, йшлося про авторитарне ставлення викладачів до молоді). До цього додавались претензії на збільшення автономії вищих навчальних закладів і допуску студентів до управління ними. Чимала група студентів постійно борюкалась із фінансовими проблемами: у 1968 році 40 відсотків студентів були змушені постійно працювати. Водночас шанси на професійний старт після закінчення навчання залишались невеликими: у тому ж році кількість безробітних випускників вузів становила 18 тисяч. Ці протести були одними з найважливіших подій в історії післявоєнної Франції.

Велику роль відіграли дві студентські організації: троцькісти та маоїсти. Їхніми засновниками були члени студентського відділення Комуністичної партії – UNI0N des Estudiants Communistes (Спілка комуністичних студентів) – UEC. Організація Jeunesse Communiste Revolutionnaire (Молоді комуністичні революціонери) – JCR, яка в травні 1968 належала до однієї з найпотужніших студентських груп, мала троцькістський характер.

Натомість маоїсти були об’єднані в UNI0N des Jeunesses Communistes – marxistes-leninistes (Спілка молодих марксистсько-ленінських комуністів) – UJC(m-l) і світоглядно пов’язували себе з гаслами “культурної революції” в Китаї 1966 року.

До найбільших вуличних виступів дійшло 3-го і 10-го травня 1968 року, коли після сутичок з поліцією в Латинському кварталі почали з’являтись барикади (відома ніч з 10 на 11 травня).

Незважаючи на те, що сутички завжди закінчувались відступом студентів, молодь вважала їх переможними. Це відчуття підсилювалось дедалі більшою підтримкою зі сторони суспільства.

14 травня у цілій Франції вибухнув загальний страйк, у якому взяло участь біля 10 млн. чоловік. Жан-Поль Сартр так описував ці виступи:

Ці молоді люди не бажають майбутнього своїх батьків, тобто нашого майбутнього [...]; майбутнього, яке довело, що ми є хирлявими, вичерпаними, втомленими і ослабленими людьми, жертвами замкненої системи. Насильство є єдиним засобом, який доступний за кожного режиму студентам, котрі ще не увійшли в систему, яку їм підготували батьки, а також тим, хто й не хоче в цю систему входити. У наших спорохнявілих західних країнах лише студенти (а маю надію, що скоро і вся молодь) творять потенціал протесту.

Сьогодні студенти повинні задуматись над формами власної боротьби, і цього, кажучи відверто, вони цілком свідомі. Тому ми не в праві давати їм якісь поради, бо навіть якщо хтось протестував упродовж усього життя, то у цьому суспільстві все одно є дещо скомпрометованим.

Зводити барикади – це вже вкорінена даність у традиції французького суспільства. Їх метою була демаскація репресивного характеру міщанського державного апарату.

Ескалація досягнула своєї найвищої точки 24-го травня, коли ще донедавна виключно символічний характер виступів почав набувати рис агресивної атаки, що, знову ж таки, створило ситуацію, з якої могла виникнути (як це вже трапилось в Італії і ФРН) загроза тероризму. Факт того, що і цього разу не дійшло до подібних замахів, можна пояснити специфічним ставленням французького суспільства до вуличних протестів: у Франції бійки і сутички із силами правопорядку не належать до надзвичайних форм, у яких відбувається соціальний конфлікт (на противагу Німеччині), тут навіть можна говорити про регулярність та нормальність таких форм. Додаткову роль відіграє ще й ставлення до поліції: до fics (“мусора”) тут ставляться з погордою і водночас агресивно.

Інша причина того, що сутички не переросли у терористичні акти, криється у тому, що обидві радикальні організації JCR і UJC(m-l) дуже вже ретельно слідували наказам Леніна і Мао, згідно з якими суспільне невдоволення мусить перерости у масову мобілізацію і масове самоусвідомлення в дусі революції. Молоді радикали були переконані (нажаль, це виявилось помилкою), що вони перебувають близько до своєї кінцевої мети (підтвердженням цього був загальний страйк).

Виходячи з цього, перехід до індивідуального терору видавався просто кроком назад. Порівнюючи цю ситуацію з тим, як відбувались студентські протести в Німеччині, наслідком яких було виникнення Фракцій Червоної Армії, можна стверджувати, що оця “нормальність” розв’язування соціальних конфліктів у Франції шляхом вуличних зіткнень із силами правопорядку стала тим бар’єром, який загальмував розвиток тероризму.

У Німеччині, де немає такої традиції, ескалація конфлікту завершилась тим, що екстремісти перейшли до вищої форми революційної боротьби – тероризму.

В Німеччині й Італії цю планку переступили учасники студентських протестів, у Франції ж це відбулось значно пізніше і вже не на такому рівні.

Після загального страйку 14 травня 1968 року радикальні групи студентської молоді ще більше впевнились у правильності вибору революційного шляху. Підтвердженням цього були і сутички робітників із силами правопорядку на заводі “Рено” у Флені під Парижем і на підприємствах “Пежо” в Сошо-Монбельяр. Сутички у Флені розпочались після захоплення цехів відділами поліції. Намагання керівництва переконати працівників припинити страйк були безуспішними.

Під заводом почали збиратись групи студентів і працівників. Раптом поліція рушила на демонстрантів, розганяючи їх сльозолийним газом і кийками та намагаючись відтіснити їх від заводських мурів. Так розпочались заворушення, які тривали чотири дні і увійшли в історію під назвою “битва під Фленом”.

На четвертий день протестів, утікаючи від поліції, в Сені втопився учень Жіль Тотен, член UJC. Поліція, відчуваючи страх перед раптовою реакцією суспільства, покинула Флен. 11 червня кількасот робітників і студентів із UJC захопили завод, над яким вивісили свій прапор. Це була перемога не лише над поліцією, але й над профспілками: цього дня профспілковим функціонерам заборонили вступ на заводську територію.

У цехах “Пежо” сутички були ще завзятішими. Причиною стала заява керівництва у день припинення страйку (10 червня) про те, що виробничі втрати за попередні дні повинні компенсуватись додатковою роботою в суботу та збільшеннями темпів виробничих ліній. У відповідь робітники розпочали новий страйк і оголосили про окупацію заводу. Вночі поліції вдалось розігнати страйкарів, та наступного дня тисячі працівників знову намагались відбити заводську територію. У спонтанних сутичках з поліцією загинули двоє страйкарів: один з полісменів вистрілив із револьвера у натовп.

Це викликало настільки значне обурення страйкарів (яким на допомогу прийшли робітники з навколишніх заводів), що поліція, побоюючись натовпу, який постійно збільшувався, покинула територію заводу.

Обидві події стали переломними у розвиткові революційних поглядів французьких студентів й інтелектуалів. Виявилося, що робітники здатні на силову відповідь та на боротьбу за власні права. Крім того, робітники протиставили себе офіційній (“угодовській”) лінії, якою слідували як профспілки, так і Французька комуністична партія. Події в Фленс і Сошо дозволили трактувати робітників як реального, а не лише теоретичного, суб’єкта революційної боротьби.

Сартр тоді сказав: Як вважають представники радикальних груп, у 1968 році у Франції розпочався класичний процес “класової боротьби”, який мав закінчитись революцією. Організації та групи лівих, які виникли після травня’68, намагались переконати у цьому і реалізовувати це на практиці.

На політичній сцені знову з’явилося насильство як форма боротьби. Особливе значення “паризького травня’68” у новітній історії Франції передовсім полягає у великому суспільному резонансі, з яким тоді зустрілись радикали. Настав якісний перехід від “звичайних”, викликаних незадоволенням певних соціальних груп, протестів, до тотального заперечення існуючої системи.

Ідеологічні основи бунтарів ґрунтувались на таких поняттях, як марксизм, антиекономізм, антиавторитаризм, елітаризм, гедонізм та технократизм.

Марксизм. Як говорить революційна теорія марксизму, принципова зміна системи можлива лише після того, як влада перейде до рук робітничого класу. У свою чергу, цього неможливо досягнути без застосування насильства. Насильство ж залишалось абстрактним поняттям, а його реальні типи розумілись у контексті конкретних історичних подій на інших континентах: революції в Китаї, у В’єтнамі та на Кубі. Оскільки форми революційної боротьби у сучасних капіталістичних країнах не могли переймати такі зразки, то виникала потреба напрацювання власних форм.

Ситуація в окремих західних суспільствах була неоднаковою, то й форми боротьби різнились між собою – вони залежали як від історичної традиції, так і від типу суспільних, політичних і економічних відносин. У Франції розвинулись дві форми застосування насильства у боротьбі за політичні цілі. З однієї сторони це були вуличні заворушення та зведення барикад, а з іншої – боротьба на окупованих працівниками територіях заводів і фабрик.

Антиекономізм. У суспільних науках поняття економізму з’явилось наприкінці XIX століття і означало редукування суспільних явищ до економічних. Вимоги реформ зі сторони робітничого руху, які ґрунтувались на економіці як теоретичній основі, студентський бунт звів до тотального заперечення існуючих структур влади і прагнень до покращення матеріальних умов життя.

Подібним чином радикали трактували (тобто відкидали) політику профспілок, яка орієнтувалась на покращення умов праці. Вимоги, які висувались під час травневих страйків, стосувались оплат та зміцнення позицій профспілок, що було доказом розчарування і призвело до антипрофспілкових настроїв.

Антиавторитаризм. Характерною рисою спротиву авторитарним структурам було відкидання й намагання побороти не лише апарат міщанського державного порядку, а також більшости організованої лівиці, включно з комуністичною партією і профспілками. Протести проти цих організацій пов’язувались із тим, що комуністи та профспілкові діячі були конкурентами студентських лідерів травня’68, а це вважалося перешкодою на шляху до самоствердження у ролі авангарду робітничо-студентського протесту.

Елітаризм. Консервативний елітаризм деяких студентських груп перед травнем’68 (він полягав у переконаннях про те, що вони кращі, розумніші, цінніші) був замінений новим елітаризмом “робітничо-студентського авангарду”. Тисячі студентів виїжджали на заміські терени, аби будити свідомість робітників заводів, що вони поневолені та можливий лише революційний шлях виходу з такого стану. Цей елітаризм характеризувався (як і перед травнем’68) почуттям вищости щодо тих, кого повчали. Великий акцент робився на ролі меншости, яка готова на все і здатна повести за собою безвольну до того часу масу.

Гедонізм. Основним гаслом було: “Революція повинна приносити задоволення!” З тим слоганом пов’язаний геппенінговий і театралізований характер багатьох демонстрацій і протестів. Незважаючи на поняття “революційного акціонізму”, якими озброювались ці групи, їхня діяльність містила у собі елементи гри і дитячого непослуху.

Технократизм. Ідеологічні збіги радикальних лівих із технократизмом мали небагато спільного з візією вирішення суспільних конфліктів за рахунок технічного прогресу. Йшлося про несприйняття авторитарно-ієрархічних структур тодішньої Франції, і, відповідно, відбувалась їх критика. Ці структури були у багатьох випадках причиною відсталости й неконкурентоздатности промислової продукції, тому багато менеджерів і інженерів не сприймали існуючу систему управління. Під впливом травневої революції це несприйняття почало набувати політичних форм – і як протест проти тодішньої форми капіталізму, і як претензії на встановлення системи “самоврядного соціалізму”.

Французькі радикали симпатизували діяльності Фракції червоної армії в ФРН та італійських Червоних бригад. Особливо прихильними були маоїсти зі Спілки молодих марксистсько-ленінських комуністів. Ця спілка виробила своєрідну стратегію політичної діяльности з відповідною інтерпретацією подій травня 1968-го, а особливо двох переможних “битв пролетаріату” в  Флені і Сошо.

Згідно з цією програмою, “авангард” революційного руху повинен брати участь в усіх соціальних конфліктах, пов’язаних із “авторитарно-репресивною” природою капіталізму, а також, вдаючись до відповідних доз насильства, довести ситуацію до революційної громадянської війни. Ця стратегія розвивалась і після ліквідації цієї та деяких інших організацій 12 червня 1968 року за наказом міністра внутрішніх справ Раймона Марселлена, який був прихильником жорсткої політики. Студенти тоді висунули гасло, яке і в майбутньому мало жвавий відгук:

Травень триває!

 

Поділитися:

Додати коментар

Захисний код
Оновити

Нагадування патріоту


Нагадування патріоту. Ватні заходи в Україні

Насилие, деньги и секс в жизни Романа Шухевыча

Дмитро Корчинський. Поезії

Катехізис БРАТСТВА

Історія України ХХ ст.

Останні коментарі

Батальон Шахтарськ. Бій в Мар'їнці

Вступай до добровольчих загонів на захист України!

Атака на "Русское Радио"

В пошуках невідомого: об'єкт "Чорнобиль-2"

Хмара тегів