Напружив фантазію. Взяв Шухевича зі схрону і переніс в наш час. Спробував уявити його менеджером з продажу, начальником печерського РУВС, нардепом, міністром в справах сім’ї, молоді і спорту – не вдалося.

А от Ющенку вдалося засунути терориста, повстанця, підпільника Шухевича в один ряд із заслуженою дояркою Павлиною Шаповаленко, майстринею художньої вишивки Вірою Роїк, заслуженим юристом Віктором Медведчуком, нардепом Тетяною Засухою, головою заводу електрозварювального устаткування Ярославом Микитином та іншими співунами, плясунами, банкірами, директорами.

Всі вони такі ж офіційні Герої України, як і Шухевич.

Мені все ж таки миліше та УПА, яку обливає жовчем Вітренко, ніж та, яку обсмоктує Ющенко.

Ми з Наталею Михайлівною легко уявляємо Шухевича, який руків’ям люгера лупить менеджера по голові, який кидає пляшку з бензином в автомобіль начальника РУВС, який піднімає на дибу нардепа, чи бере в заручники міністра у справах сім’ї, молоді і спорту. Правда, Наталка ненавидить його за те, що з задоволенням робила б сама, а я люблю за те, на що сам ніколи не наважусь.

З другого боку можна зрозуміти і Секретаріат: небезпечно продовжувати практику давати відзнаку президента «Герой України» живим. Краще мертвим – вони не будуть конкурентами на виборах 2009 року. Наприклад, якщо в нас «Герой України» Литвин, то логічно було б зробити «героїнею» і Юлю, яка здійснила подвигів не менше, ніж «герой України» Фіма Звягільський і співає виборцям не гірше за «героя України» Софію Ротару.

І чому саме Шухевича? Є історичні постаті, які не роз’єднують, а об’єднують Україну. Богдан Хмельницький («Гітлер Середньовіччя» - як пишуть в своїх підручниках наші брати євреї), Цадік Нахман (з його могили живе Умань), Віщий Олег (звільнив нас від тоталітарної диктатури Діра та Аскольда), Авраам, Ісак та Іаків (вони згадуються в Біблії, на якій присягає президент), Неандерталець, нещодавно знайдений при розкопках на Миколаївщині (жити в ті часи на Україні було не меншим подвигом, ніж у нинішні).

Система абсорбує спротив. Те, що начальники вже люблять УПА, значно гірше, ніж якби вони її ненавиділи. Теперішні націоналісти – нешкідливі толкієністи. Слухняні. Не становлять жодних проблем міліції.

А навіщо? – кажуть вони. - У нас вже є те, за що боролися бандерівці: «Українська самостійна держава». Звучить так само, як у 1945 році. Означає інше. Кожне слово означає інше.

Ви справді гадаєте, що вони вбивали і вмирали за папірці і прапорці? За статки Ахмєтова, Пінчука, Коломойського? За ці ублюдочні кордони? За «Комеді клаб»? За українську державну податкову адміністрацією? За Ющенка? За те, щоб прищаві тінейджери вільно і самостійно могли тішитися зі співів народного депутата Вакарчука? За намертво прив’язану до долара гривню? За Київське представництво фонда Сороса? За українізацію слідчого ізолятора №13? За коаліцію демократичних сил?

А якщо не за це, тоді за що? Малята, - це тема для медитації. Не питайте в тих, хто вижив. Багатолітня звичка до конспірації і їм вже за вісімдесят, і поляки вже наші брати, і кольори есесівських нашивок позтиралися з пам’яті... І ті, хто були схильні розповідати молоді за свої таємні бажання – не вижили.

Найдивовижніше те, що майже всі бандерівці – селюки, а УПА – це сільській спротив. Нам це дивно, адже для нас село – символ всього косного, боягузливого, темного, алкогольного, тупого. Так було не завжди. Довгий час село було джерелом бунту, спротиву, революції. Коли ще не була (за Шпенглером) знищена ландшафтна складова, коли (за Курінським) глибина асоціацій селянина сягала глибини історії народу, коли витвори сільської душі були органічні як витвори природи.

Все це знищили більшовики і цивілізація. До речі, з подібним селом дехто мав змогу познайомитися в Афганістані. Там Совєти доволі швидко опанували міста і схильних до колаборації міщан, проте зіткнулися з запеклим спротивом села. Вони змушені були повторювати більшовицьку тактику 20-30х р.р. Знищувати село і спонукати до відтоку населення в міста, або до Пакистану. Вважається, що вбили до мільйона афганських селян. (Скільки знищили українських – невідомо).

В містах, натомість, будувалася інфраструктура, запроваджувалася світська освіта, тощо. Коротше, село вбивали, місто цілували.

Нашим нинішнім начальникам дісталася гарна країна. З вимореним селом, яке ніколи не отямиться і ніколи не повстане, і з містом, яке виросло не з цехів, а з переселених деморалізованих селюків. Кажуть, до війни у Львові мешкало десь десять тисяч українців. Займалися тим самим, чим нині в Португалії. Зараз у Львові українців більше мільйона. Дуже відчувається, що вони так і не асимілювали цього міста. На річницю УПА вони співають, а не стріляють. Куди? Та хоч в повітря, як на кавказьких весіллях.

Спеціально для "Обозреватель"