Україна відзначає 77-му річницю Голодомору. Знову прапори з траурними стрічками. Свічки на підвіконнях. Промови президента. Квіти біля пам’ятників. У мене ж особисто слово «Голодомор» асоціюється не лише із хрестоматійними фото живих скелетів. Але й з ОУН. З історією, про яку чомусь не пишуть у підручниках з історії.

Закордонні українці прекрасно знали, що відбувається в УССР. І всіма силами намагалися привернути до цього увагу світової спільноти. Вони зверталися до урядів різних країн, до ліги націй. Все марно. Упевнившись у недієвості мирних методів, ОУН прийняла рішення зробити акцію – настільки резонансну, що її не змогли б замовчати. Атентат на радянського консула у Львові. Причому, виконавець атестату мав здатися поліції – щоб пояснити на суді, чому й за що вбито посадовця. Серед львівських боївок розповсюдили звернення: «Потрібен доброволець для виконання атентату, в якому атентатник може загинути або буде спійманий і засуджений на кару смерті чи довічну тюрму». Бажаючих набралося більше десятка. Крайова екзекутива зупинилася на кандидатурі Миколи Лемика, вісімнадцятирічного гімназиста. Керівництво сподівалося, що йому менше дадуть. З огляду на молодість.

Микола отримав револьвер та набої, і поїхав до свого села. Тренуватися. Дівчата із розвідки зібрали дані про консула. Один художник навідався кілька разів до консульства, нібито бажаючи виїхати до УССР, намалював план будівлі й портрет самого чиновника. 21 жовтня 1933 року Микола Лемик прийшов до консула на прийом. Він зайшов до кабінету першим з кількох відвідувачів. Той, хто сидів за столом, не був схожим на людину, портрет якої дали атентатнику. Тому він перепитав: ви консул? Людина за столом відповіла: я вас слухаю. Микола сказав, що сестра запрошує його в гості в УССР, він має від неї листи. Чиновник попросив показати ці листи. Студент засунув руку до кишені, витяг револьвер. Сказав, що це – кара ОУН за убивства українців і вистрелив двічі, як учили.

Потім атентатник вийшов до коридору. Там на нього кинувся співробітник посольства – і був поранений. Ще один чоловік, почувши постріли, почав спускатися сходами з другого поверху. Микола направив на нього пістолет, і той сховався у кімнаті нагорі. Вхідні двері були замкнені, вікна першого поверху заґратовані, тому прибулим поліцейським довелося залазити до будівлі через другий поверх. При затриманні атентатник опору не чинив.

Суд відбувся через дев’ять днів. Лише там Микола дізнався, що насправді поцілив не консула, а заступника наркому закордонних справ СССР тов. Маїлова. Який саме об’їжджав закордонні представництва за дорученням самого Сталіна. Суд був упередженим. Адвокатам – головним із них був Степан Шухевич, батько Романа – не давали проводити перехресні допити свідків. Відхиляли усі питання до підзахисного. Миколу засудили до смертної кари. Проте, президент Польщі помилував його, замінивши вирок на довічне ув’язнення. 

Крім Лемика, за приналежність до цього атентату засудили на різні строки ще 11 чоловік. У день суду у Львові, на знак солідарності із діями ОУН, відбулася велика маніфестація української молоді. Поліція відкрила вогонь. Загинула студентка-полячка, що саме переходила вулицю. Важко поранено одного з українців-маніфестантів. У відповідь поліцію закидали камінням. Того дня і наступної ночі було затримано близько сотні чоловік.

Атентат на радянського консула – приклад того, як і безпробудну трагедію Голодомору можна перетворити на героїку. До речі, на початку 30-х із Західної України на Східну постійно просочувалися загони ОУН. Вони намагалися стріляти НКВСників, сподвигнути місцевих на повстання. Проте, їх миттєво виловлювали й розстрілювали. За сімдесят з лишнім років мало що змінилося. Українці такі ж нещасні. Світовій громадськості на нас начхати, - ніхто не хоче зв’язуватися із Росією. Тих, хто мріє про повстання, здають ментам. Сусіди. Єдине, що дозволено – поставити свічку на вікно. Але нехай це буде свічка пам’яті Миколи Лемика.