Сучасний лівий націоналізм спирається на два незагарпунених буржуазною пропагандою «кити», а саме: антиколоніалізм („повернення ідентичності”) та антикапіталізм („актуалізована соціальна ідея”). Антиколоніалізм полягає у відродженні справжнього, неспотвореного імперською магією етнічного „Я” суб’єкта, колективу, народу, нації. Сьогодні його прихильники активні у Західній Європі, Південній Америці і дещо в Африці.

Антиколоніальні „рухи за визволення” поділяються на дві досить умовні частини: правоспрямовані, себто на тих, хто апелює до історичної пам’яті і народних архетипів та лівоспрямовані, головною мотивацією котрих виступає класова ідентичність, що у свою чергу нерозривно пов’язана із національною. Таким чином, коли перших умовно можна назвати „націонал-соціалістами”, то других, відповідно — „соціал-націоналістами”.

Нас, природно, цікавлять останні, позаяк реакційно налаштовані земляки-реваншисти (?? – ред.) нам не друзі (??? – ред.), хоча, по правді кажучи — і не вороги. В кожному разі "рідний реакціонер завжди приємніший за іноземного революціонера". Лівий націоналізм ґрунтується на очищеному від ортодоксальної маячні марксизмі, в той час як з’являються замішані на анархізмі формації, представниками котрої в Україні була група „Бриколаж”, я та інші невідомі адепти новітньої Н-А доктрини. Про це дещо пізніше, а зараз поговоримо про тих, кого можна назвати лівими націоналістами і чи може лівий бути націоналістом взагалі.

Почнемо з кінця — так справді, лівий (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) і постійна апеляція до інтернаціоналізму, наскільки органічно вони співвідносяться з патріотизмом? Так, саме із патріотизмом, оскільки англомовна калька слова „націоналізм” в перекладі з тієї ж англійської означає „патріотизм”, тобто „любов до Батьківщини” (не плутати з ксенофобією і шовінізмом). Спробуємо, як справжні євреї, поставити зустрічне питання — а чому, власне кажучи, я український (анархіст, соціаліст, синдикаліст, комуніст) не можу любити свою Батьківщину, своїх батьків, свої сім’ю без шансу бути звинуваченим у надмірній „традиційності”, ніби-то не притаманній справжнім лівим? Хто, як не я і хто замість мене любитиме вищеназване і чому вони?

Відповідь проста як уміння їздити на велосипеді — раз навчився і вже не розучишся — раз осягнув і більше не помилишся — немає жодних підстав віддавати ці, зрештою природні й сакральні почуття різним консерваторам від політики, мракобісам, реваншистам, окупантам й імперіалістам. Словосполучення „лівий націоналізм” складається з двох слів. В українській мові це означувальний прикметник і наступний за ним іменник. Насправді жодне з них не визначає, але органічно доповнює інше, недоречне і беззмістовне без слова-супутника.

В нашій семантиці „лівий” — це антикапіталістично налаштований і класово свідомий революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер. В тій же семантиці „націоналіст” — це антиколоніально налаштований той самий, але вже національно орієнтований революціонер, інтелігент, робітник, пенсіонер.

Німецький „консервативний лівий революціонер” Ернест Юнгер у своїй праці „Трудівник” краще за інших розробив концепцію національно свідомої людини праці, котра свідома свого і менш за все прагне чужого, незалежно від того чи це культура, праця, земля чи щось інше. Антикапіталізм. Не вірити у безсмертя померлих за свої життєві переконання, а тим більше у той час, коли ми маємо можливість про них просто писати, мені здається те саме, що хреститися лівою рукою або вірити у правдивість новітніх псевдо-християнських протестантських апокрифів.

На відміну від подій майже столітньої давнини сьогоднішню функцію адептів „класового опору” відіграють не ортодоксально налаштовані марксисти ленінського розливу і споріднені з ними троцькісти, маоїсти, сталіністи, але, як співає їхній російський послідовник — ревізіоніст Єгор Лєтов: „Маятник качнется в правильную сторону”. Мова йде про так званий „антиглобалістський інтернаціонал”, керівні ролі у котрому відіграють здебільшого радикально налаштовані екологи і анархісти різних мастей. Ліві націоналісти, як і націоналісти загалом серед них відсутні, проте, нам думається, що це лише питання часу. Свідченням цьому незаперечному фактові слугує послідовна і достатньо обгрунтована патріотична позиція відомого борця з колоніальною спадщиною і демоном світової глобалізації субкоманданте Маркосом.

Різниця між ними не така вже і глобальна, враховуючи той факт, що це дві сторони однієї медалі, але правий різновид апелює до, як і очікувалося, антинаціональних рис капіталістичної економіки і її руйнівного глобалістичного потенціалу, то лівий, у свою чергу — до антисоціальних і тих самих руйнівних глобалістичних похідних вільнонайманої праці.

Вітчизняна спадщина лівого націоналізму

Останній український націоналіст (патріот), котрий притримувався ліворадикальних настанов загинув щонайпізніше у 1943 році (керівник соціалістичної фракції в ОУН(Р) Мітринга). До нього лівими націоналістами були українські комуністи типу УСРП (соціалісти-революціонери), так звані „боротьбисти” — від газети „Боротьба” (зауважимо причетність до цієї, свого часу наймасовішої української лівої партії пізнішої „Дніпровської дивізії” і його безсмертного провідника отамана Зеленого); Українська комуністична партія (група, що відкололося від УСДРП, тобто соціал-демократів); більшовики-федералісти, на чолі з Юрієм Лапчинським (утворена після неофіційної Гомельської конференції (листопад 1919 року) фракція всередині КПБ (У); КПБ (У) протягом квітня — серпня 1919 року — формально автономне від центрального московського проводу функціонування; КПБ (У), за часів Мазлаха, Шахрая, Волобуєва, Хвильового, Скрипника і Шумського, період вже „радянської” України і „національного більшовизму”. Початком цього періоду можна вважати рішення ХІІ з’їзду РКП(Б), 17-25 квітня1923, головною постановою котрого було „кадрове” рішення про початок процесів „коренізації”. Закінченням — лист Сталіна до Кагановича у квітні 1926 рок, з його критикою творчості Хвильового.

Лівими націоналістами були, і ми схиляємося до того, що першими націонал — анархістами отамани Холодного Яру, свідченням чого є використання чорного анархістського прапора, антирадянська та антисистемна риторика, проукраїнські народницькі настанови тощо.

Сьогодні не варто говорити про існування бодай невеликої лівонаціоналістичної ініціативи, принаймні тому, що за межі невеликих інтелектуальних гуртків вона не виходить.

Український Соціальний форум

Прийшов час і українські націоналісти (крім демократів), анархісти (не партійні) і комуністи (перевага надається маоїстам) стоять перед питанням проведення власного — Українського Соціального Форуму. Не Світового і не у Бразилії. Не II-го Світового і не в Індії. Не тратитимемо сил на непотрібну легітимацію, адже вітчизняні соціальні, тобто національні процеси, практично не відрізняються від аналогічних у країнах Третього Світу. Відрізняється право (варіант — його відсутність) виступити у якості самодостатнього упорядника, котрий відкине нав’язувані ситим західним пролетаріатом концепції і шляхи подолання кризи.

Західноєвропейський пролетаріат бореться за права тварин, гомосексуалістів, африканських негрів, бразильських робітників і апелюючих до Аллаха жіночок в оригінальних хустинках (тобто, за права кого завгодно, тільки не свої – ред.). Українські реалії ставлять зовсім інші питанння і, відповідно, пропонують зовсім інші рішення. На відміну від сексуально стурбованих (починаючи з кінця 60-х) братів наших західних, український пролетаріат повинен боротися за права українців, працюючих 8-и годинний робочий день і не маючих змоги повноцінно відтворювати умови свого існування.

Соціальний Форум проведений у Білорусії, хоча запитаймо себе, хто із вітчизняних партій, груп і громадських організацій міг би представлятися на цьому новому для нас організаційному моменті?

...у нас є: купа ретро-націоналістів, для котрих словосполучення „соціальний аспект” трохи ліпше за буденне „москаль-не москаль); анархістскі групи типу „Тігра-Нігра” і Союз Анархістів України, котрі не сприймають антиколонізаційної риторики і анархістами лише називаються; КПУ, СПУ, ПСПУ, тобто лівуваті панславісти-русофіли з їхнім паталогічним „україна” з маленької літери, інші контори і групи за інтерасами: галицькі., закарпатські, донецькі, кримські сепаратисти; рідкісні маоїсти, „нові праві”, псевдоєвразійці, расово не задоволені скінхеди.

Сумнівно, а загалом і неможливо запросити на таку подію сучасних українських націоналістів, не потрібні на ній „русскоязичниє” анархісти і сталіністи; етнічна квота припускає участь єврейських лівих організацій (як за часів УНР) і представників інших, соціально орієнтованих національних меншин — але, на жаль, таких просто немає. Про що говорити із натовпом українофобно налаштованих прихильників „Вєлікой Росіі” або „раю по Збруч”?

Українське ліве середовище лише зароджується, його опізнавальними символами служить перманентне використання української мови, любов до Че Гевари і ненависть до експлуатуючих соціально-національну ідентичність компрадорів і колонізаторів.

Прийде час і когорти скрипників, шумських, волобуєвих, мазлахів з’їдуться до Києва і проведуть Український Соціальний Форум і відновлять Українську Комуністичну партію і видадуть газету „Боротьба”. Ми сидітимемо у лівому (анархістському) крилі зали, а після перекуру — правому (націоналістично — антифозному), біля червоно-чорного знамена Боротьби і жовто-блакитного прапора Перемоги. Так робив Габріель Д’ануціо і таким є шлях українського лівого націоналіста ( в т.ч.націонал — анархіста).

Сьогодні ми сподіватимемося на еволюцію закостенілої соціальної думки і реінкарнацію „Розстріляного Відродження”, адже кадри вирішують все. Проведення Соціального форуму повинно стати шуканим останнє десятиліття об’єднавчим фактом, спільним надідеологічним знаменником для всіх, хто любить Батьківщину і вірить в ідеали безкласового супільства „Золотого віку”. Західноєпропейські ліві націоналісти діляться на кілька, здебільшого похідних від своїх ультраправих диференціалів, ними були і зараз вони відроджуються на основі субкультурних проявів „Третьої позиції” ліві: націонал — соціалісти, комуністи, більшовики, анархісти, синдикалісти (фалангісти) і інші, перебуваючі на периферії носії соціальної активності пригноблених по всьому світові.

На жаль, деякі з них, треба відмітити, так і не досягли справжнього аналітичного розуміння поточних світових процесів і до цих пір (а дехто із посиленим завзяттям) наступають на все ті, притаманні бувшим метрополіям граблі у формі концепцій „четвертих рейхів”, „європейських імперій” і тому подібних форм „сакрального”, європейського неоімперіалізму. Єврпейські расові проблеми подібні до середньовічних вогнищ із їхнім незмінним атрибутом — палаючими відьмами, в ролі котрих на разі виступають бувші інквізітори, в той час як „Ми стоїмо на початку зазначеного вище шляху і з тривогою вдивляємося у зоряне небо над головами. Че Гевара з тризубом замість зірочки на береті і найреволюційніший символ останніх тисячоліть — хрест Христа на засмальцьованій довгим переходом поШАРПаній камуфляжній сорочці. Наший символ — у береті і з тризубом, а похований не у мавзолеї вождь — самогубець Микола Скрипник”.

„Нові праві”, як власне і „нові ліві” починають свою історію від 1968 року і подій, пов’язаних зі славнозвісним „Червоним травнем”. Хто із них був реакцією на кого, достеменно невідомо. Штучний симбіоз двох найреволюційніших ідеологічних течій призводить до появи такого неправильного явища як імперський націонал — більшовизм, котрий на разі не має нічого спільного ні з „новими правими”, ні з „новими лівими”, ні зі своїм третім попередником — антиімперським націонал-комунізмом. Вже зараз можна говорити про те, що лівий націоналізм, націонал — анархізм і „нові праві” не просто сторони однієї і тіє медалі (ордену), більше того, це сторони «кубика-рубика», кожна зі сторін котрого, як не крути, складається у червоно-чорні кольори актуального опору. Органічно поєднуване чорне (національно заангажоване, але, не дивлячись на розповсюджену думку, не реакційне) начало поєднується із соціально зорієнованим класичним червоним. Свідченням тому еволюція гуру „нових правих” Алена де Бенуа, котрий стверджує, що сучасні „нові праві” не мають генетичного відношення від реакціонерів далеких шестидесятих і разом з колишніми лівими візаві виступають проти капіталізму, етнічних упереджень, ксенофобії; за регіоналізм, автономізм, неопосередковану модерними відносинами і структурами чисту „ідентичність”.

„Нові праві” пройшли тривалий еволюційний шлях і зараз неактуально говорити про колись модне расовомотивуюче підгрунтя їхніх ідеологічних настанов, оскільки 60-міліоновий „небілий” азіатсько-африканский конломерат не піддається умовлянням, на нього не діють пропаговані нацистськими залишками газові камери і бульдозеристи у формі солдатів Другої Світової війни, вони не погоджуються на другорядні соціальні ролі і все агресивніше вимагають перезподілу матерільних благ, релігійних свобод і використовують простий як Небо принцип — „грабуй награбоване”, котрим вони з перемінним успіхом, але зростаючими шансами користуються. Віддаючи належне невирішуваній расовій дилемі сучасні „нові праві” на чолі зі своїм, хто б що не казав незмінним лідером Аленом де Бенуа повертають ліворуч і на перший погляд мають вигляд заледве не опортуністів. Вони дистанцюються від будь-яких праворадикальних інтелектуальних проявів і прагнуть не стільки пропонованої ще нещодавно „RaHoW-и”, стільки, принаймні, елементарного расового самозбереження, збереження залишків колись досконалого оточуючого середовища (не урбанізованого початку кінця, але прадавнього природного) і відновлення втраченого століття тому відчуття сакрального, а іншими словами — повернення Традиції. І їх не цікавить зростаюча у геометричній прогресії демографічна (на рівні популяції) і релігійна (з огляду на неймовірно потужний методолічний потенціал Ісламу) присутність арабського світу, котрий поновно реколонізує незавойований предками — каліфами Західний світ і відвойовує кров’ю і, перепрошую, своїм генетичним єством втрачені свого часу життєві позиції. Спіраль метафізичних позицій перекрутилася у незбагненну з точки зору аксіоми про „західну вищість” фігуру і тепер ще недавно колонізовані з прямо-таки Божественним натхненням деколонізують своє власне єство за рахунок поступової, хоча і цілком очевидної расової, а по тому і соціально — економічної (цілком можливо) перемоги над ситими західними обивателями і споживачами масової поп-культури, чиї цінністні настанови нездатні протистояти найуніверсальнішій (як вони вважають - ред.) сучасній релігії — Ісламу.

Перманентна апеляція до так званої „премордіальної традиції” виконує радше естетичну і, почасти — ностальгійну функції, в той час як ідеологія наступального ісламу навіть не намагається відроджувати „втрачені” колись базисні структури свідомості і все це з однієї очевидної причини — у них вона („Традиція”) ніколи не помирала. Саме тому мусульмани володіють незбагненною для білих і ними же недооціненою зброєю, ім’я котрій — „Традиція”, тобто значно сильніша (оскільки сакрально навантажена) мотивація жити і завойовувати незавойоване їхніми предками ще за часів Карла Великого.

Вдруге, після смерті Роланда Європа залишається сам на сам із тими самими ордами тих самих людей і з тим самим завзяттям і бажанням відновити віками профановану соціальну (в арабському розумінні все що не арабське — несправедливе) справедливість.

Процес відновлення української ідентичності не тотожний до процесу відновлення ідентичності європейської. Слід зрозуміти і крізь призму померлих у Переяславі сестринських стосунків усвідомити просту історичну істину — що посіяв, те і пожнеш. Триста років тому ми залишилися сам на сам з Новим Хазарським Каганатом і Європа забула про нас, як про бідну родичку. Сьогодні родичі наших північних „братів — хозарів” з усе новими силами атакують стареньку і вже трохи зварйовану бабусю Європу. Ситуація подібна до беспомічного опору знавіснілому гвалтівникові, але незважаючи на заклики до „євразійської” чи „європейської” єдності слід вкотре зрозуміти — що їхні і наші шляхи розішлися, розходяться і будуть такими, оскільки Західна Європа і Євразія відносяться до категорії декадансових цивілізацій, в той час як країни третього світу, і Україна (Центральна Європа) до щойно народжуваних, а відтак і потенційно перспективніших. Доказом тому наша віками леліяна расова однорідність. І не варто піддаватися на чиїсь провокації, адже спадщина європейської новоправої думки існує для того, аби не повторити смертоносних помилок.

Націонал-анархізм ширший за лівий націоналізм, оскільки крім антиколоніалізму і антикапіталізму містить антимодернізм, уособлений у першому слові словосполучення — „націонал”. З огляду на це його можна рахувати радикально — консервативним напрямком соціальної думки, хоча правда полягає у тому, що як будь-який інший відтинок Третьої Позиції, національний анархізм не сприймається ні „справжніми” лівими, ні „справжніми „правими”. Для лівих націонал-анархісти — лише один із проявів мізантропічної ультраправої ідеології, в той час як для властиво ультраправих — лівацької, антифашистської. Як не парадоксально, але і ті і інші мають рацію, адже білим націонал-анархістам (представники інших рас у подібних ініціативах на разі не помічені) не притаманні космополітизм і ігнорування національного питання, як і невмотивована ксенофобія і расизм. Вони не визнають класичних проявів лівої ідеології, принаймні без серйозних методологічних застережень і критики на етнічному грунті. Не визнають вони і класичних проявів правої ідеології, без тих самих застережень, але вже на засадах соціальної, класової критики, того таки консерватизму і принципів кастової ієрархічності. Ідеологічні орієнтири націонал-анархічного ком`юніті виходять за рамки вузькоспрямованих інтелектуальних тенденцій і поєднують у собі як представників лівого націоналізму (навіть на державницькій основі), так і „нових правих” мислителів, чий внесок не можна недооцінювати. Перші спираються на антиколоніалізм та антикапіталізм, другі — на антимодернізм. Їх органічне поєднання дає підстави говорити про появу останньої революційної доктрини початку 21 століття, а саме — націонал-анархізму. На відміну від лівого націоналізму та „нових правих” націонал-анархізм спочатку суспільна тенденція і латентні очікування мас, а потім вже критично осмислене буття довкола нас.

Націонал-анархічний „антимодернізм” формулюється за допомогою розповсюдженішого у певних, часто правда дещо профанованих колах синоніма — „кров і грунт”, котрий вказує на тих, серед кого і де ми живемо. Виконавши просту операцію на додавання ми можемо зрозуміти відповідь на питання „для чого ми тоді живемо?”.

Додатки:

Н-А і НБ

Націонал — анархізм не націонал-більшовизм, підтвердження чому значні розбіжності, котрі ставлять їх на різних полюсах ідеологічної схеми. Анархісти схиляються до Повстання, антиколоніалізму, антиімперіалізму, антисистемності і антитоталітаризму, в той час як для більшовиків характерні прямо протилежні підходи, а саме Революція, колонізація етнічних меншин з метою інтегрувати до якогось „суперетносу (європейського або євразійського), теорія Імперського відродження, побудова нової Системи (імперії) і еститечно заангажований авторититаризм. Спільні ідеологічні настанови проявляються в антикапіталізмі, антилібералізмі і антирасизмі, котрих, на разі, замало, аби проводити аналогії між цими різновидами Третьої Позиції.

Н-А і НС

Націонал — анархісти протистоять расистським, ксенофобним і нацистським, в їх гітлерівському сприйнятті методам змінити оточуюче середовище. Н-А близький, і він визнається у якості попередника лівий націонал-соціалізм братів Штрассерів, але в жодному разі не капіталістичний і реакційний гітлерівський нацизм. У них (Н-А і НС) спільний знаменник, ім’я котрому „кров і грунт”. Різниця полягає у тому, що якщо перші визнають паралельне існування іншорасових груп, то другі наполягають на негайному виселення, знищенні і забутті.

Н-А і Імперія

Західноєвпропейські націонал-анархісти говорять про можливість Імперії, котра корінним чином відрізняється від імперії націонал - більшовиків і тим більше, від націонал — соціалістичних рейхів. Підгрунтя націонал-анархічної Імперії це кооперація між децентралізованими етнічними спільнотами бувших країн, з приорітетністю цивілізаційно близьких. Східноєвропейські анархісти стоять на послідовних антиімперіалістичних позиціях. Різницю слід шукати у історичному шляху західних держав, для котрих „імперська доктрина” це інтелектуальна похідна від бувшого, але втраченого імперського статусу країни, такий собі атавізм національної лібертарної думки, притаманний, як і націонал- більшовистські та націонал-соціалістичні домішки ідеології західних Н-А.

Український Н-А протистоїть чужим імперіям, в той час, коли повернення з хозарського полону Східної Слобожанщини і Кубані, Мраморщини — у Румунії, Прящини — Словаччині, Холмщини і Підляшшя — Польщі розглядаються не як власні протоімперські зазіхання, але відновлення історичної справедливості і відтворення існувавшого в межах Литовського князівства цивілізаційно центральноєвропейського і анти євразійського, расово-етнічного і культурного простору.

Гомін Неба ...Небо говорить і ми його слухаємо. Говорить тихо і лише втаємничені чують голос товариша Джа* - свого жевріючого і віками губленого по шинках та наймах етнічного „Я”, голос батьківської крові і материнської землі.

Небо говорить і ми його слухаємо. Говорить тихо і лише втаємничені чують оповідання про Небесне Воїнство і Легіон Безсмертних, про Нового Бандеру і Прийдешню УПА...

Небо говорить і ми його слухаємо. Говорить тихо і лише втаємничені розуміють, що колись воно сподівається почути нас...

...вони йтимуть сірими рядами, сірим ранком, з сірими очима. Земля стогнатиме як жінка і лише Джа* мовчки дивитиметься з небес...

***Джа (Jah) — ім'я Бога в растафаріанстві. Існує кілька версій походження слова Джа. Можливо «Джа» («Jah») є скороченням від імені Яхве (Jahveh), Ієгова. За цією версією, Джа - одне з імен Старозавітного Господа Бога. В одному з варіантів англійського перекладу Біблії («Біблія короля Якова») сказано: «Співайте Богові нашому, співайте імені Його, звеличуйте Грядучого на небесах; ім'я Йому: JAH (Господь), і радуйтеся перед лицем Його» (Псалтир, 68:4; у Російському Синодальному тексті: Псалтир, 67:5).

«Джа», за другою версією – це скорочення від Jisus Christ – Ісус Христос.

Але в будь якому разі в Християнський Традиції – Бог-Отець (Яхве, Ієгова) і Бог-Син (Ісус Христос) разом з Духом Святим становлять Святу Трійцю.