Перемога – добрий привід для свята. Ліпше, ніж день пам’яті або роковини поразки (як зазвичай). Уявіть, яким було це свято за десять років після 45-го. Переможці ще молоді. Ще діє збройне антирадянське підпілля. Ще зброя перемоги не виглядає музейними експонатами...

Але поступово свято застаріло. Сьогодні це скоріше свято ветеранів. День пам’яті, а не день Перемоги. Ветеранів дійсно варто привітати. Але і для молоді воно має стати актуальним. Аби пам’ятав про чотири Українських фронти, коли займатиме чергу за робочими візами до Європи.

Мине ще десять-двадцять років, і свято (зі зрозумілих причин) або згасне, або суттєво зміниться. Французи пишно святкують День взяття Бастилії незважаючи на те, що давно вже не лишилось очевидців. Національне свято. Для всіх – і для політичних нащадків монтаньярів, і для переконаних жирардистів.

9 травня має стати нашим Днем взяття Берліну (а не якимось там політкоректним „днем перемоги над фашистськими загарбниками”). В цей день — всім одягати камуфляж, виходити на вулиці й стріляти в повітря. На вулицях мають роздавати набої, а не презервативи. Військовий парад – обов’язково. Маршрут – попід усіма дипломатичними представництвами ЕС та британсько-американських союзників. І досить комплексувати, що Путін теж святкує наше свято.

Зі святом нас!