- Спіть… І ви – спіть… На здоров’я…

Голос звучав ніби здалеку. Хтось підійшов до нього.

- Новенький? – запитав чоловік.

- Годину як привезли, - відповіла жінка.

- Нехай відпочиває.

Відчинилися й зачинилися двері. Сергій розплющив очі. Біла стеля, білі стіни. Зашторені вікна. Шість ліжок, усі зайняті.

- Де я? – спитав слабким голосом. На сусідньому ліжку заворушилися.

- Спи, - пробурмотіли невдоволено. Сергій підкорився.

Наступного разу він прокинувся від того, що хтось поправляв подушку. Розплющившись, побачив медсестру. Нестерпно боліла рука.

- У мене рука болить, - мовив він. Вона посміхнулася.

- Звісно, у вас подвійний перелом. Відпочивайте.

- Дайте мені знеболювальне, будь ласка, - він уже зовсім прокинувся. Медсестра подивилася якісь записи.

- Знеболювального у призначеннях немає. Спіть.

- Але я не хочу…

Вона приклала палець до вуст – тихіше, - і вийшла з палати. Сергій довго чекав на неї, паралельно намагаючись згадати, що сталося. У пам’яті спливав ранок. Брудний провулок. Гаражі. Перекособочені сходи. «Дуже поспішав. Хотів скоротити шлях до метро», - вирішив Сергій. «Хороша все-таки річ – страховка. Якби не вона, лежав би зараз десь у смердючій державній лікарні». Біль нещадно шматував руку. Нарешті, стомлений болем і марними спробами перевернутися, він знову заснув.

Сергій купався у сні. Незліченну кількість разів виринав – і пірнав у нього знову. Нарешті, він прокинувся остаточно. Боліло значно менше. З енної спроби йому вдалося піднятися з ліжка. Притримуючись за стіну, дійшов до дверей.

У коридорі було порожньо й темно. Лише в самому кінці звідкись на підлогу падало світло. Сергій побрів туди. У невеликій ніші стояв столик чергової. Почувши шаркання, вона підвела голову від книги. В її очах засвітилася паніка.

- Боже мій! Що ви тут робите? – чергова схопила трубку телефону на столі. – Алло! Позаштатна ситуація 3-8-0! Терміново!

Сергій не встиг нічого зрозуміти. За кілька секунд біля нього опинилися два здоровенні санітари й схвильована медсестра.

- У бокс! – наказала вона. Здоровані підхопили Сергія. Він пручався з усіх сил, проте сил було небагато. Ще за кілька секунд хворий опинився на ліжку в окремій крихітній палаті. Лише тут він нарешті закричав.

- Що ви робите?!

- Тихше, тихше, - спробувала заспокоїти його медсестра. – Вам не можна хвилюватися.

- Але…

- Вам треба відпочивати.

- Та не хочу я відпочивати! – в серцях мовив Сергій. Медсестра заспокійливо гладила його здорову руку. – Дайте мені поговорити з лікарем.

- Вам потрібен сон…

- Мені потрібен лікар.

- Ви…

Терпець Сергієві остаточно урвався.

- Якщо негайно не покличете лікаря, - просичав він, - перебуджу усю вашу богадільню.

Медсестра вийшла, залишивши Сергій зі здорованями. Вони не виявляли жодних емоцій з цього приводу. З їхнього вигляду було зрозуміло, що вони взагалі нездатні на які-небудь емоції. Двері відчинилися, і виник лікар. Високий сивий чоловік сяяв здоров’ям та силою. Нічого спільного із сучасними середньостатистичними людьми. Здавалося, життя розливається навколо нього, розходиться, немов кола по воді. Сергія це настільки вразило, що він навіть забув, для чого кликав лікаря.

- Сьогодні переважна більшість людства хворіє через недосипання, перевтому, колосальне нервове напруження, - розпочав той від порогу. – Немає хвороби, яку не можна було б вилікувати медикаментозно за 3-4 дні. Максимум – за місяць (у надскладних випадках). Проте, люди продовжують хворіти тижнями, місяцями, роками. А чому? – він зробив театральну паузу. – Тому що хвороба – єдина поважна причина, з якої можна не ходити на роботу й отримувати гроші. Ми даємо організму те, чого він дійсно потребує – повноцінний відпочинок, нічим не стурбований сон. У цьому і полягає наш метод лікування, наше ноу-хау.

- Але лікарю, у мене зламана рука!... – простогнав Сергій.

- Переломи трапляються: а) через поспіх; б) через неуважність, що також є наслідком втоми, - повчально відповів лікар. – До речі, серед персоналу нашої клініки такого ніколи не станеться. А чому? Тому що ми практикуємо кількаразовий п’ятнадцятихвилинний денний сон, який забезпечує фізичний та моральний відпочинок співробітників. Ех, якби усі установи так дбали про своїх працівників, за кільканадцять років людство змогло б подолати смерть!

Лікар мрійливо зітхнув. Сергія пересмикнуло.

- І скільки мені прописали? – безнадійно запитав він. Лікар дістав записник.

- Враховуючи ваш молодий вік – всього лише 30 років, невеликий стаж роботи, але, при цьому, застарілий трудоголізм… До речі, хотів спитати, звідки він у вас, та ще й в такій запущеній формі?

- Роблю кар’єру, - процідив крізь зуби Сергій. Лікар хмикнув.

- Ясно. Так от, враховуючи ваш трудоголізм, вам призначено 16 діб і 7 годин найкращого глибокого сну. Потім доза на добу та глибина будуть поступово зменшуватися.

- І скільки вже минуло?

- Дві доби і п’ять з копійками годин. Проте, якщо ви будете буянити, а не лікуватися, час неспання буде додаватися до загального часу. Розумієте? Наша мета – не лише вилікувати вашу руку, але й прищепити вам здорове прагнення якомога менше працювати. А чому? Від роботи коні дохнуть. – Він глянув на годинник. – Вибачте, мені пора. Спіть.

Він зник так само несподівано, як і з'явився. З коридору почулося два голоси – його та медсестри: «Не замикайте двері» - «Але ж…» - «Не замикайте», - і кроки, що віддалялися. Сергій заплющив очі. Маячня якась… Треба терміново щось придумати. Неможна тут залишатися. Рука болить, проект не зданий, в суботу презентація – а він тут дрихне...

Кількаразовий п’ятнадцятихвилинний денний сон» - спливло у пам’яті. Еврика! У нього склався геніальний план втечі.

Відчинивши двері на кілька міліметрів, Сергій дочекався, поки згасне світло у чергової, і вийшов у коридор. Чергова спала. Він пройшов повз неї на сходи. У розчиненому ліфті спала ліфтерка. Сергій сходами спустився на перший поверх. У холі спали дві нянечки і черговий-охоронець. Під стелею висів величезний транспарант. На ньому, на фоні зоряного неба білів лозунг: СОН – НАЙКРАЩІ ЛІКИ. Сергій пошкандибав до виходу.

Вулиця засліпила його – у клініці завжди були напівсутінки. Утікач перейшов вулицю і сів у припарковане таксі.

- Будь ласка, швидше, - він назвав домашню адресу. Таксист неквапливо згорнув газету, яку читав, увімкнув радіо та завів машину.

- Зараз, прогріється – поїдемо, - так само, не кваплячись, мовив він. Сергій спробував розслабитися. «…Найсучасніше медичне обладнання, висококваліфікований персонал та європейський рівень обслуговування – ось у чому секрет нашого успіху. Клініка «Країна мрій» - мрії про здоров’я збуваються! Наша адреса в Києві: бульвар Тараса Шевченка 48-б…» - віщало радіо рекламним голосом. Сергія кольнуло під серцем. Він озирнувся. «Бульвар Т. Шевченка 48-б» - висіло на корпусі, з якого він щойно втік. Авто нарешті рушило, попливли назад і вбік жовтуваті стіни лікарні й темні вікна. В одному з них височіла фігура в білому халаті.

- Невиліковний, - зітхнув сивий лікар, - а шкода. Йому б іще жити й жити...

Він глянув на годинник і невдоволено похитав головою. Прощання з пацієнтом-втікачем забрало в нього сім хвилин дорогоцінного сну.