Сьогодні ми досить багато знаємо про боротьбу проти гітлерівської Німеччини так званого європейського антифашистського підпілля, часів Великої Вітчизняної війни. Але насправді, ця боротьба була інспірована і очолена особами з яскраво вираженим націонал-анархістським, ліво-фашистським та націонал-комуністичним світоглядом, тобто тими, кого горезвісні сучасні антифашисти іменують "червоно-коричневою фашистською чумою".

Після захоплення Гітлером Франції вже через місяць у підпільному русі Опору найактивнішим чином бере участь один із найбільш радикальних фашистів Франції, засновник групи "Фасції" і автор націонал-класики "Нова ера людства" Жорж Валуа, також один із засновників "Фасцій" Жан Артюї, редактор радикально-націоналістичного журналу "Планс" ("Плановість") Пилип Ламур та безліч їхніх безіменних соратників, чиї імена на жаль не зберегла історія. Нагадаємо, що влітку 1940 року Третій Рейх був сильний як ніколи, та навряд чи можна було пророчити його майбутню поразку. Тому "ліберали і демократи", майбутні "антифашисти останнього дня" воліли сидіти тихо як миші перед німецьким віником, або вигинати хребет перед окупантами, аніж вести підпільну війну проти них.

Навіть французькі комуністи, згідно лінії радянсько-німецького Пакту про дружбу, намагалися одержати дозвіл на видання своєї газети "Юманіте" в окупованому Парижі в його коменданта фон Шаумбурга, незабаром успішно ліквідованого бойовиками емігрантського "Вірменського національного фронту".

І Валуа, і Артюї та багато інших патріотів загинули в гітлерівських концтаборах, але нинішні історики антифашисти - агітатори "з розчевонілими від звірячої напруги інстинктів обличчями" (як казав Нестор Махно) умовчують про цих героїв Опору, тому що ті не вкладаються у звичні пропагандистські схеми спрощених протиріч типу "фашизм - антифашизм", "погане - добре" і т.д.

Одна з найперших антигітлерівських підпільних груп "Резістанс" ("Опір"), що і дала назву всьому руху, була організована вже в серпні 1940 року молодими емігрантами Борисом Вільде і Анатолієм Левицьким. Обоє в минулому — наукові співробітники музею Антропології в Парижі. Вони були страчені німцями за свою діяльність і посмертно нагороджені медалями Опору та радянськими орденами Вітчизняної Війни першого ступеня. В 30-і роки Вільде і Левицький ідейно сформувалися в колі росіян "пореволюційних утвєрждєнцев".

Рух був сформований емігрантською національнопозитивно мислячою молоддю, найвідомішими представниками якої були син письменника Леоніда Андреєва Валентин (також майбутній учасник Опору) і син терориста Бориса Савинкова — Лев (активний боєць французького Опору). В окупації, у гітлерівських катівнях, загинув один з лідерів руху — князь Ширинський-Шахматов, який був кавалергардом, футуристом-фашистом, військовим льотчиком і редактором журналу "Затвердження". Також загинув Кирило Равдищев — керівник молодіжної підпільної групи "Помста" і багато інших.

Лідер найвідомішої антигітлерівської організації в Німеччині "Червона Капела" — офіцер штабу "Люфтваффе" аристократ Харро Шульці-Бойзен на початку 20-х років, як затятий націоналіст брав участь у боротьбі проти французької окупації Рурської області (до речі, ця боротьба була підтримана німецькими націонал-комуністами під гаслом "Бийте Куно й Пуанкаре і на Рурі і на Шпреї!").

Наприкінці 20-х Бойзен вступив у радикально-націоналістичний рух "Младогерманський орден", пізніше встановив тісні зв'язки з лівим крилом НСДАП і "Чорним фронтом" Отто Штрассера та націонал-комуніста Никиша. З літа 1932 року Бойзен стає головним редактором журналу "Der Gegnen" ("Протистояння"), в якому оспівує союз німецького націоналізму з радянською Росією для спільного повстання проти заскнілого Заходу, створення комуно-фашистської Німеччини і народження нової людини в кращих традиціях футуризму та творів Ернста Юнгера.

Бойзен був також активним ініціатором "4-ого ідеократичного Інтернаціоналу". В наступному році він був ув'язнений гітлеристами у концтабір як надзвичайно небезпечний конкурент і прихильник "Третього Шляху", але за допомогою матері, яка була ветераном НСДАП, зумів вибратися та незабаром знову занурився в боротьбу, створивши "Червону Капелу".

З найближчих соратників Бойзена можна згадати Адама Кукхофа, консервативного революціонера і редактор журналу "Die Tat" ("Дія") - рупора однієї із самих активних націоналістичних груп "Tatkreis" ("Група Дії"). В 1969 році радянський уряд нагородив його посмертно орденом Червоного Прапора. Крім Кукхофа потрібно назвати Карла Беренса — активного члена НСДАП, штурмовика з 1929 року, лівого націонал-соціаліста, також нагородженого посмертно СРСР орденом Вітчизняної війни першого ступеня; Карла Беме — командира відділення "Гітлерюгенда" у Берліні, який покинув НСДАП на знак протесту проти загравань Гітлера з акулами капіталізму та слов'янофобами типу Розенберга.

Вільгельма Гуддорфа — націонал-комуніста, учасника боїв проти французьких окупантів у Рурській області. Іменами загиблих названі вулиці в сучасній Німеччині, але про ідеологічні переконання героїв пропагандистська машина намагається помовчувати, приклеївши до цих мучеників Національної Революції політкоректний ярлик "антифашистів".

Найактивнішу війну з Гітлером вели ліві націонал-соціалісти з "Чорного Фронту" Отто Штрассера, людини, яка поєднала у собі переконання націоналізму із пролівими симпатіями. Вітанням "Чорного Фронту" був клич "Хайль Дойчланд!", а символом організації — схрещені молот і меч. Штрассер після приходу Гітлера до влади почав люту антигітлерівську пропаганду з території Чехословаччини, вперше в історії використавши спеціально виготовлений надпотужний радіопередавач. Його люди організовували саботаж на заводах і робили спроби замаху на Гітлера. Навіть через 8 років після еміграції Штрассера, спецслужби і керівництво Рейха вважали його надзвичайно небезпечним супротивником (див. спогади шефа німецької розвідки В.Шелленберга).

Нарешті, одним із найнебезпечніших супротивників гітлеризму 30-х років самі нацисти визнавали нарівні зі Штрассером лідера берлінських штурмовиків, ветерана Першої Світової і боїв у Рурі, оберстфюрера СА Вальтера Стеннеса, який вважав Гітлера капіталістичною підставою і ворогом національної Німеччини, у зв'язку з чим в 1931 році намагався підняти збройний заколот проти фюрера, емігрував у Китай, де спершись на залізну руку НКВС, продовжив боротьбу вже на невидимому фронті, залишаючись до самої смерті в 1989 році переконаним націоналістом і прихильником Третього Шляху.

Замовчуваними лишаються сторінки історії, що стосуються антинацистської діяльності багатьох ветеранів Фашистської Революції в Італії, фашистське минуле багатьох партизанів-гарибальдійців, участь лідера австрійського фашизму князя фон Штаремберга як добровольця ВПС вільної Франції в повітряних боях проти "Люфтваффе" і багато інших фактів, які ще чекають на вдумливе і об'єктивне дослідження. Їхнє повне висвітлення допоможе нейтралізувати пропагандистські наміри шаманів антифашизму, які ставлять собі за мету впровадження у суспільну підсвідомість фальшивого асоціативного ряду, історично і фактично зрівнює та робить нерозрізненим націонал-анархізм, націонал-соціалізм, різні суперечливі тенденції у фашизмі та гітлерівський пангерманський антислов'янський нацизм тощо.