...Й падало з неба каміння
Три дні й три ночі...

Власне кажучи, тільки-но було передано по FM про напад сербів на українських поліцейських зі складу міжнародної поліції ООН, я вже відтоді почав накопичувати всю інформацію з відкритих джерел із цього приводу, і хоч якось її систематизувати. Вже тоді вимальовувалось багато речей, що вказували на не випадковість цього боєзіткнення, в котрому українські та польські поліцейські були навмисне виставлені в якості потерпілих, що не могли навіть хоч якось захистити себе. Не кажучи вже про ефективну відсіч. Можливість потрапити до колишньої Югославії (тепер це називається Республіка Сербія) з'явилась випадково й була непов'язана взагалі з цим випадком. Між тим, в ході відрядження виникла необхідність та, відповідно, можливість побувати в Косово, принаймні в Косовській Митровиці, що перебуває під контролем сербів.

Історія з цим судом тягнулась доволі давно. Косовська Митровиця – невелике (на 30-35 тис. мешканців з сербського боку та 35-40 з албанського) місто поблизу кордону з Сербією. Воно розділено навпіл відомим мостом через річку Ібар. Про цей міст та боєзіткнення на ньому було багато публікацій ще з 1999 року. Поки всім відав військовий комендант від французького контингенту, спроби албано-нацистських угруповань атакувати протилежний берег, де компактно проживають серби, було зірвано й встановлено якщо не мир, то керовану рівновагу.

Але з утворенням міжнародного контингенту поліції та поліції Косово, до її міжнародного керівництва на ключові посади були просунуті американці, багато з котрих ніколи не були поліцейськими, як інші учасники місії, а працювали у ФБР, Держдепі або в ЦРУ. І ніколи не виконували завдань з підтримання миру тощо, а навпаки, спеціалізувались на практичному утворенні так званих „керованих криз”.

Ситуація, коли утворилась хитка рівновага сили, коли два північних райони компактно заселені сербами спираються „спиною” на кордон зі „старою” Сербією, дратувала і нарко-фашистський режим албанських керівників, і їхніх американських покривачів. З метою дестабілізувати ситуацію, потрібно було утворити умови для низки провокацій та інцидентів.

Двоє американців, що займають посади керівника та заступника керівника Департаменту планування операцій міжнародного контингенту поліції ООН, почали аналізувати ситуацію, й побачили, що багато об'єктів і одної, і другої спільноти знаходяться на чужій стороні. Тоді албанцями було здійснено (в межах доступного) декілька провокацій на своєму боці. І перше – це акт вандалізму на сербському цвинтарі, що знаходиться на албанському боці. Але серби втрималися від акцій у відповідь – албанський цвинтар, що на сербському боці, лишився неушкодженим. Більш того, охороняється від провокацій. Тому американцям, аби спровокувати конфлікт там, доведеться застосовувати посилену охорону й супровід, що природно веде до втрати таємності.

Саме тут Штати звернули увагу на ситуацію, що склалася у правоохоронній сфері. Позаяк на сербському боці контингент поліції Косова складається з сербів (сербська спільнота висловила недовіру албанському поліцейському персоналу), то американці вирішили, що персонал суду, що знаходиться на сербській стороні, повинен складатися з албанців. Очевидна провокація – зрозуміло всім! Але американська частина місії ООН у Косово якимось чином проводить це рішення. І албанців поза їхнім бажанням возять автобусом майже рік на протилежний бік.

Відбувши там скорочений робочий день, албанський персонал суду на автобусі під охороною поліції ООН вертається на свій бік. Ніякі серби, певна річ, до цього суду не зверталися.

Тоді спробували спонукати сербів звертатися до суду різними обіцянками. І в той же час, албанців припинили возити на роботу. Утворилась ситуація, коли приміщення суду виявилось порожнім. І сербські службовці суду, зокрема технічні працівники та секретарки вирішили зайняти приміщення суду, щоб заявити свій протест проти албанізації установи та проти власного безпорадного становища.

Чотирнадцятого березня 2008 року, десь о десятій ранку, вони зайняли будинок суду й заявили про свої вимоги. Перший час на них не звертали уваги, а потім почали вмовляти залишити приміщення. Протестуючі відмовились. Ситуація не вважалась гострою, і вочевидь американці з керівного контингенту ООН вирішили її інтенсифікувати.

За словами наших джерел (серед керівництва поліцейського контингенту ООН у Пріштіні та на Бон Стіл, а також серед іншого, неполіцейського контингенту, а також серед сербського населення), операцію з арешту колишніх судейських, які зайняли приміщення общинського суду (райсуду по-нашому) чомусь призначили не на початок дня, як це зазвичай робиться, а на післяобідній час, котрий залишав мало можливості для провадження яких-небудь процесуальних дій тощо.

Планом, прийнятим „нашвидкуруч”, вирішено було зайняти будову суду українсько-польсько-румунським контингентом, а колишніх службовців просто витіснити, або виштовхати на вулицю. Навіть не затримуючи.

Американець, керівник Департаменту з планувань поліцейських операцій, що перебував весь час на прямому зв'язку із Держдепом, почав вимагати, аби було складено протоколи на затриманих. Командир румунського підрозділу зауважив, що для цього вже не вистачає часу; протоколи потрібно складати зранку, і взагалі операцію варто переносити на ранок. Американець не погодився.

Керівництво румунського контингенту скористалося власним правом консультації з Бухарестом. Бухарест дозволив діяти згідно з ситуацією та на власний розсуд, при цьому підтримуючи постійний телефонний контакт. Американець спробував вийти на керівництво румунів, але відповідь Бухареста його не задовольнила. Саме тоді румуни зрозуміли, що готується якась провокація, першими в якій постраждають безпосередні виконавці.

Слід зазначити, що суттєва особливість поліцейської структури ООН у Косово полягає в тому, що ця структура складається з так званих „моніторів”, які їздять на автомобілях із літерами UN та слідкують за ситуацію, доповідаючи своєму „моніторному” начальству ( а воно – аналітикам), та спецпідрозділам поліції. Так, наших, українських поліцейських „моніторів” набирають не лише з числа оперів, а й із числа викладачів ВУЗів МВС, аналітиків, працівників апарату МВС. Головна вимога, щоб людина вільно спілкувалась англійською, володіла комп'ютером, вміла користуватись засобами зв'язку та водила машину. Таким чином, далеко не всі опери мають шанс потрапити до Косова. Військовослужбовцям тут дещо легше – менше умов щодо розвинутості. Навпаки, рядовому складу небажано знати англійську, у всякому випадку досконало. А спецпідрозділи поліції ООН набирають з числа „Беркуту” та внутрішніх військ. Ці підрозділи повинні здійснювати силові акції за „наводкою” аналітиків та Департаменту планування операцій.

Отож, вислухавши не цілком чіткі настанови американського керівника, поліцейська “інтербригада” вирушила на окупаційну операцію, а один із наших хлопців – в останню путь.

Як і передбачав румунський командир, вже дорогою „туди” надійшли нові „ввідні” від заступника департаменту, який почав керівництво операцією по радіозв'язку. Перше, що він вимагав – затримати сербів замість простого витіснення їх із будинку. Підрозділ прибув на місце й швидко захопив будинок. В цей час американець надав другу „ввідну”: затриманих не відпускати, але й не вивозити до Косівської Митровиці, провести обшук всіх приміщень, допитати всіх затриманих, і вже після цього скласти протоколи.

Це було затягування часу. За поліцейською практикою, потрібно спочатку вивозити затриманих до „відділення”, тобто десь на безпечну територію, і там вже проводити процесуальні дії. Тим більше, в таких критичних умовах! Але американець починає тягне час далі.

В цей час старший румунського контингенту по мобільному зв'язку відкрито консультується зі своїм бухарестським керівництвом, постійно доповідаючи ситуацію. Керівництво дає наказ: в жодному разі не наражати на небезпеку підлеглих, за найменшої загрози припиняти операцію й виходити з „гри”. Українці та поляки також запитують своє керівництво, але отримують наказ: діяти до кінця згідно вказівок американського заступника Департаменту з планування операцій.

Тим часом, порожня з початку вулиця починає заповнюватися сербами, які співчувають своїм братам і сестрам (а також і матерям), що знаходяться на території „Општінског суда Косовська Мітровіца”.

Демонстранти ще не згуртувались, але вже відчувається їхня занепокоєність. Американцю доповідають про це, але він надає наказ спочатку закінчити оформлення всіх паперів, а вже потім(!) вивозити арештованих до Пріштіни. Тим часом, серед сербів розповсюджується чутка, що всіх заарештованих вивезуть до Пріштіни, де передадуть до рук албанської контррозвідки, котра складається з військових злочинців, патологічних вбивць та садистів.

Хвилювання сербської громади зростає. У бік поліцейських починає летіти каміння. Спочатку рідко, потім дедалі частіше. Люди вимагають відпустити в'язнів. Кількість демонстрантів збільшується. Керівники українського контингенту звертаються по допомогу до французького військового контингенту КFOR усупереч забороні американського керівника плануванням операцій.

Виявляється, що французи абсолютно не в курсі „спланованої” операції. Про подібний захід заступник Департаменту з планування повинен був щонайменше за добу сповістити армійське командування KFOR, що відповідає за дану територію. Але він цього не тільки не зробив, але й намагався по телефону відмовити французьке командування від виїзду на місце заворушень. В результаті французькі військові прибули на місце лише через півтори години, коли в україно-польських поліцейських закінчились димові та газові гранати, і залишилися тільки щити та гумові кийки. В цей час з юрби вже летіли пляшки із запалювальною сумішшю.

Саме в той момент американець віддав наказ вивозити заарештованих автобусом через головні ворота. Певна річ, що виїжджати він повинен був просто в натовп – іншого шляху там просто не існує. І тут у поліцаїв, серед граду каміння, полетіли перші, поки що поодинокі, ручні гранати.

Автобус із першою партією заарештованих (майже всі — жінки) було відрізано від військових і поліції, та заблоковано. Виламали двері, побили конвой та звільнили всіх заручниць. Автобус, як й вантажівку португальського контингенту KFOR було спалено: закидано пляшками з саморобною запалювальною сумішшю.

В цей час румунський контингент отримав гарантії від свого керівництва з Бухаресту, і припинив виконання операції. Румуни й без того вже знаходились у третій лінії, позаду українців та поляків. А тут вони посідали до своїх машин, і відкрито, без в'язнів покинули поле ганьби просто через сербський натовп, який усіх випустив.

Українці з поляками залишилися, продовжуючи виконувати телефонні накази американського керівника. В наступні двадцять-тридцять хвилин він віддає наказ прориватися другому автобусу із заручниками. У відповідь на це, із розлюченого натовпу разом із камінням та пляшками з бензином летять ручні гранати. При цьому серби вже визначили для себе найбільших ворогів: поліцаїв. Гранати, каміння та пляшки з бензином перекидають через перші шеренги військових-французів прямо на голови та під ноги українсько-польського контингенту.

Я особисто розглядав сліди влучень, які ще довго зберігатимуться на стінах вахтової будки, воротах та паркані. Це стандартна югославська „ручна бомба” (ручна граната М74). Має корпус із досить твердої, але крихкої пластмаси, до котрої впресовано, точніше котрою залито десь дві сотні сталевих кульок діаметром шість міліметрів та вагою три-чотири грами. Запал гранати дистанційно-миттєвий, тобто „двоконтурний”: якщо не вибухне відразу від удару об перешкоду (95 відсотків), то тоді обов'язково вже через три секунди. Крім того, з дахів двох найближчих дев'ятиповерхівок вели вогонь поодинокими пострілами (також саме по українсько-польському контингенту) невизначені „снайпери”. Можна зробити висновок, що якби вони реально вицілювали кожного поліцая, додому не повернувся б ніхто. Але все-таки ж вони не стали вбивати всіх. Просто підстрелили найбільш небезпечних.

Доречі, наскільки нам стало відомо трохи згодом, українські міліціонери з розряду „територіалів” (місцеві дільничні) також не були повідомлені про операцію. Ймовірно, американці не довіряють декому з них. Відповідно, останні службовці намагаються не забруднювати свою репутацію співробітництвом із такими недолюдками, як ті двоє американців із Департаменту планування операцій.

Американці та європейці ретельно слідкують за поліцейськими інших країн, особливо із розвинутою православною традицією: чи не ходять вони до сербських церков. Хто їх відвідує, одразу потрапляє до розряду неблагонадійних.

Останню партію заарештованих, за підтримки французької мотопіхоти все ж вивезли тоді до Пріштіни, але вже ввечері, по складанні протоколів, змушені були не просто відпустити, а відвезти до Косовської Митровиці автобусом. А українських та польських поліцейських почали возити по „союзницьких” шпиталях, де їм далеко не відразу надавали допомогу. Старший лейтенант Ігор Кіналь із Тернопільського полку внутрішніх військ загинув через втрату крові, що наступила внаслідок отриманих поранень.

ВИСНОВКИ

Мета американської провокації під „Општінським судом Косовська Митровиця”:

а) схилити думку країн НАТО на користь прийняття України (досягнуто абсолютно зворотнього ефекту як серед країн-членів НАТО, так і, особливо, всередині самої України);

б) утворити негативну громадську думку в Україні щодо сербів (досягнуто лише обмежено серед окремих прошарків населення Тернопільської області, в решті ж України скоріше зросло негативне ставлення до власної міліції та, особливо, до внутрішніх військ);

в) остаточно уворожнити українських поліцейських в Косово із сербами (вдалося частково);

г) спробувати поновити негативну думку про сербів у Європі (вдалося частково);

д) покласти початок низці провокацій, щоб мати привід до повної окупації сербських районів, насадження албанської влади у сербських районах та остаточного виселення сербів із власної землі.

Зауважимо: чітко прораховано й спровоковано реакцію сербів, що вказує на наявність у їхніх лавах декількох інформаторів, або навіть агентів впливу.

Насамкінець хотілося б застерегти Ю. Луценка (Корнелія Суллу) від поспішного навішування на митровицьких сербів ярликів злочинців (або ще як). В реальності ситуація видається так: серби – на власній землі, відстрілюють колаборантів „шуцманів”, що здійснюють окупаційний режим навіть не для своєї країни, а для якихось “підорів” з-за океану. Тому стрілянина по останнім — справа богоугодна. Доти, доки наші захищали сербів, вони ще мали сяке-таке виправдання своїй співпраці з окупантами режимом. Тепер вже ні. Повинні це враховувати й нові „правоохоронці”, що вирішили за можливе їхати на службу до Косова. Адже по повернені додому їм не доведеться хизуватися своїм „статусом” учасника бойових дій. Цілком же очевидно, що вони лише підставлятимуть українців раз за разом. Кожен військовослужбовець або міліціонер, що відправляється туди, повинен це чітко усвідомлювати.

Невинних – немає.

Анте Готовіна, спеціально для БРАТСТВА,
Косовська Митровиця, квітень 2008р.
(Передрук матеріалу дозволено із обов'язковим посиланням на www.bratstvo.info)

P.S.: Ми продовжуємо з'ясовувати прізвища посадових осіб: директора Департаменту з планування операцій та його заступника. Країна знатиме своїх «героїв».

Фотогалерея>>