Всі релігійні традиції світу поділяються на три групи. Перша – маніфестаціоністські, які позначаються як "язичницькі". Світ і людина в таких традиціях є продовженням, проявом, тобто маніфестацією "божественного суб'єкту", тому між ними немає нездоланної межі, до божественного суб'єкта можна доторкнутися, з ним можна прямо поговорити, випити та побитися, його можна пізнати (звідси "тео-гнозис") і зґвалтувати, він являє собою співвластивий світові іманентний принцип, причому, принцип, що множиться на різні іманентні підпринципи, звідси властивий маніфестаціонізму політеїзм (багатобожжя).

Другий варіант — креаціоністські традиції (від creatio - "творення" ), що виросли з єдиного авраамічного кореня. До них належать Іудаїзм, Іслам і певною мірою Християнство. Бог творить мир "з нічого" (ex nihilo), між Богом-Творцем (нескінченно досконалим) і тварним світом (нескінченно недосконалим) існує нездоланна межа, тому Бог, як абсолютно досконалий — трансцендентний принцип, який є над світом, єдиний, пізнати Його неможливо, в нього можна тільки вірити, і спілкування з ним можливе тільки через молитву — спробу "докричатися" до Бога. Самі іудеї та мусульмани не завжди здатні витримати таку "богозалишену" картину світу, і вже в Торі й Корані існує безліч елементів "маніфестації божественного", які лягли в основу маніфестаціоністських єресей від Іудаїзму (каббали, хасидизму) й Ісламу (суфізму, ісмаїлізму). Креаціонізм - це сутність авраамізму, після маніфестаціоністських затушовувань він не завжди лежить на поверхні, в Іудаїзмі його радикально відстоює талмудична синагога, а в Ісламі - ваххабізм (рух "Талібан").

Третій варіант — власне, Християнство, яке успадковує загальну креаціоністську парадигму авраамізму, але Єдиний Бог-Творець іудеїв тут проявляється у трьох іпостасях, серед яких Бог-Святий Дух, який “віє, де хоче”, і Бог-Син (Ісус Христос), що є водночас сповна людиною. Тому Християнство стоїть по інший бік від креаціоністсько-трансценденталістської парадигми авраамізму і маніфестаціоністсько-імманентистської парадигми язичництва, це "Третій Метафізичний Шлях". Причому, слід відзначити, що Святий Дух (асоційований у гностиків з Душею Світу) походить "тільки від Отця", принципу чистої активності.

Засновник християнського богослов'я, учень апостола Павла Дионісій Ареопагіт, виклав базову систему визначення Бога, як трансцендентний принцип — Бог невизначний і необмежений, тому перший шлях його визначення — це визначення через заперечення (апофатика), тобто "Бог — це не те, і не те", аж до того, що "Бог існує і не-існує", але як іманентний принцип (явлений у Христі й Святому Духові) Бог все-таки визначений, але тільки через приставку "над", додану до невід'ємних атрибутів ("предикатів") його досконалості — Бог це Над-Благо, Над-Життя, Над-Мудрість і т.д., це шлях позитивного, стверджувального визначення (катофатика).

Якщо ґрунтуватися на дослідженнях Традиції Германа Вірта, то можна стверджувати, що саме Християнство й було тією самою, єдино справжньою в історії людства Консервативною Революцією, яка відновила споконвічне, справжнє уявлення про божественний суб'єкт і його стосунки зі світом і людиною. Від іудаїзму і язичництва лишилося хибне розуміння Бога як "найголовнішого", який невідомо навіщо зробив нас і вічно чогось вимагає й карає за провини.

Останнє уявлення перейшло до західного християнства, яке відійшло від ортодоксії християнського "Третього шляху", тому саме на Заході виникло таке абсурдне явище, як сатанізм (який ніколи не виникав на православному ґрунті). Католики заявили, що Святий Дух походить не тільки від Отця, "але й від Сина" (мовляв, інакше який же він Бог?) - чим спотворили християнську Трійцю вбік ієрархічності, субординатизму — Святий Дух виявився таким, який не дорівнює Христу, а підпорядкований йому — це прояв язичництва, перетворення Єдиної Трійці в пантеон богів. Тому на відміну від сонячно-світлої православної теології, західна схоластика (Фома Аквінський) вишиковувала громіздкі розумові системи, де Бог перетворився в думкоформу, а вже секуляризована філософія в Новий Час (Декарт, Кант) казала про Бога як про вимушений моральний принцип, як про певну припустиму гіпотезу.

Насправді необхідно зрозуміти, що Бог — це насамперед, і тільки — абсолютна досконалість (абсолютна всемогутність, абсолютна вседоброта), Він створив досконалий світ і досконалу людину. Одним із принципових атрибутів цієї досконалості, її повноцінним синонімом, є Воля (якої позбавлені іудеї та язичники). Тому відступ від досконалості, зроблений людиною — це акт її особистої досконалості, її особистої волі, але це була воля стати недосконалим, невільним. Бог хоче, щоб світ і людина стали такими споконвічно досконалими й вільними, якими Він їх створив. Але й це — не останнє бажання Бога.

Ареопагіт пише про те, що є одна річ, якої Бог не може - "Бог не може не могти", адже Бог — це самий принцип могутності, принцип метафізичної потенції. Бог не може бути не-досконалим і Бог хоче, щоб світ і людина стали такими ж над-досконалими та над-вільними як і Він сам — за формулою Ієренея Ліонського і Панаса Олександрійського "Бог став людиною (Христом), аби людина стала Богом" - це і є основний зміст, сутність Ортодоксального Християнства (Православ'я) з його практикою "обоження", якої не знають інші релігії світу. Це і є основний, останній метафізичний сенс будь-якої ініціації та Православної Революції.

Коли інфікований західною свідомістю герой Достоєвського говорить, що "коли Бога нема, то все можливо", він демонструє принципове нерозуміння тієї сутності божественного, яка викладена вище, і яка саме свідчить про протилежне, що "коли Бог є, то все можливо!"