На днях мені до рук потрапила книга. Подруга порадила. Як один з найкращих опусів популярної сучасної письменниці Ірени Роздобудько. Прочитала - бабство. А чому – незрозуміло. Нібито й сюжет непоганий. І герої – нормальні. І роздуми про життя не позбавлені змісту. І взагалі, книга – не жіночий роман. Все одно – бабство. 

Можливо, тому що авторка – журналіст в минулому, і їй важко писати довгі тексти. Важко робити їх такими ж напруженими, як і короткі (суджу по собі). Можливо, з якихсь інших причин. Неодноразово наголошується, що в характерах героїнь немає істерії, сліз та слини. А в самій книзі – є. Хоча помітно, що авторка всіма силами намагається цього уникнути. Як не крути, натура пре назовні. Жінка не може позбавитися цього. Ніколи.

Тому у правильні часи нас і не допускали до мистецтва. А тепер твориться казна-що. «У музиці немає жінок!» - кричав мій вчитель з фортепіано. «Я не навчаю дівчат», - казав він. Маючи на увазі те, що ми маємо грати по-чоловічому. Сильно. І без істерик. Те саме казав той, хто вчив нас писати. А прочитаєш отак книжку, і розумієш: усі ми однакові. Жінки.

В жодному разі не хочу ображати авторку прочитаної мною книги. Я розумію, що якби була кращою за неї, мої б книжки ставали б бестселерами, а не її. Я про те, що все одно будуть сльози, соплі та істерики. Від себе не втечеш. Та й чи треба?

Справжня катастрофа – коли бабство прозирає у творчості чоловіків.