“Італійці! Фашисти!

Година останньої битви настала. Чотири роки тому, саме в ці дні, національна армія виплеснула свій наступальний порив, що привів до перемоги: сьогодні армія чорносорочечників знов опанує вистражданою перемогою і рухаючись прямо на Рим, піднесе їі до слави Капітолія. Від сьогоднішнього дня мобілізовані принципси і триарії. Марсови закони фашизму вступають у повну силу. У відповідність із наказом Дуче військові, політичні й адміністративні права партійного керівництва покладають на таємний квадрумвірат дії, що володіє диктаторськими повноваженнями.

Збройні сили, резерв і вищий страж Нації, не повинні брати участь у боротьбі. Фашизм знову висловлює свою велику повагу армії, яка одержала перемогу при Вітторіо Венето. Не проти представників публічної влади виступає фашизм, але проти політичного класу боягузів й ні до чого не здатних імпотентів, які за чотири довгих роки не змогли дати Державі уряд. Класи, що становлять продуктивне населення знають, що фашизм прагне дати загальну дисципліну для Країни і допомогти всім силам, які сприяють економічному розвиткові і добробуту. Людям справи, які працюють на полях і підприємствах, нема чого боятися фашистської влади. Їхні невід'ємні права будуть неухильно захищатися. Ми гідно поведемося з ворогом, що не чинить опору. І будемо невблаганні до інших.

Фашизм виймає свій меч, щоб розрубити численні гордієві вузли, від яких страждає життя Італії. Ми звертаємося до єдиного Бога і до душ наших п'ятисот тисяч померлих як свідків, що саме лише прагнення нас надихає, одна лише воля нас гріє, одна лише пристрасть нас запалює: служити величі Вітчизни.

Фашисти всієї Італії!

Зберігайте римський дух і римську силу. Необхідно перемогти. Ми — переможемо! Хай живе Італія! Хай живе Фашизм!”

Революційна прокламація стала сигналом до початку Маршу на Рим. Мобілізовані для участі в Неаполітанському конгресі легіони чорносорочечників одночасно взялися до зброї та рушили в напрямку столиці, щоб очистити її від старої егоїстичної ліберальної Італії "з її вбогістю в підході до проблем, з її легкими парламентськими перестрілками, з її гардеробними змовами і дурною газетною метушнею."

Рушили, аби зруйнувати головні казарми Егоїзму

Егоїзму, як пріоритету натуралістичного принципу "народу" відносно принципу вищого порядку - "держави". Фашизм домігся "визнання переваги Держави відносно народу, тобто достоїнства вищої влади, тільки в рамках якої народ здобуває справжнє знання, одержує форму і волю, прилучається до наднатуралістичного порядку". J. Evola.

Егоїзму класового. Фашизм відтворив органічні відносини в сфері економіки, коли одні перестали сприймати працю як "рабську повинність", а інші - як об'єкт експлуатації з метою максимального витягу прибутків.

Егоїзму індивідуального. Фашизм протиставив індивідуалізму переконаність своїх прихильників, індивідуалізму з його прихильністю до благ цього миру, із прихильністю до життя як такому - переконаність. Переконаність надіндивідуального характеру, бо його критерієм було "жити небезпечно", а стандартно виплачуваною ціною — власне життя... Їхні пісні горіли словами "всупереч зрадництву й злату, кров покликана творити історію".

Егоїзму "більшості". Більшості, що складається "з відсторонених, атомістичних, облікових одиниць - “не особистостей”, при тому, що якості особистості, тобто, істоти, яка володіє особливими достоїнствами і характеристиками, очевидно заперечуються і порушуються в рамках системи, де один голос прирівнюється до іншого, де голос великого мислителя, кардинала або командуючого армією має ту ж вагу, що й голос неосвіченого м'ясника, недоумка або п'яниці, який дозволяє прозомбувати себе...". J. Evola.

Саме тому Муссоліні висуває гасло Маршу на Рим: "розтрощити вівтарі, зведені демосом".

З чотирьох "фронтів" марширували легіони на Рим. Рухаючись уздовж Тиренського моря, потім розвертали у напрямку Умбрії. Фашисти Романьї, Марки і Абруції атакували з Адріатичного фронту. З півдня, витримавши бої за Анкону, наступали легіони Пульї і Неаполя. І, нарешті, разом з легіонами Живих наступали легіони вічно PRESENTE (ті, що загинули, але навіки залишилися у лавах).

Сам Муссоліні забезпечував спільне керівництво з редакції Popolo d'ltalia ("Італійського народу") в Мілані:

“Я надягнув чорну сорочку. Редакція "Італійського народу" була обнесена барикадами. Мертвенно-блідим, сірим ранком Мілан мав фантастичний, новий вигляд. Миті очікування і несподіваного мовчання створювали тло для тих великих годин, в які вершиться історія.

Грізні батальйони гвардії реджо патрулювали місто, і розміряний темп їхніх кроків звучав зловісно та диссонансно на порожніх вулицях. Атаки фашистів на казарми й поштові відділення супроводжувалися окремими пострілами та перестрілками. Це наповнювало місто лиховісним гулом громадянської війни.

Редакція газети мала все, що могло знадобитися для оборони. Було зрозуміло, що якщо урядова влада вирішить застосувати силу, то перший їхній удар буде по редакції"Італійського народу".

І справді, в перші ж ранкові години я побачив спрямовані проти редакції і мене смертоносні дула гармат. Відбувся короткий обмін ударами. Озброєний багатозарядною гвинтівкою я направився обороняти вхід. Сусіди забарикадували двері та вікна. Вони просили про захист.

Під час стрілянини кулі свистіли дуже й дуже близько. Вночі депутати, сенатори, міланські політичні діячі, найбільш важливі фігури ломбардійського парламентського співтовариства прийшли всі разом до мого штабу, аби просити мене відмовитися від боротьби, яка, на їхнє переконання, несла в собі насіння громадянської війни, війни жорстокої, важкої й гідної будь-якого осуду. Вони запропонували мені своєрідне перемир'я та припинення вогню із центральним урядом. Можливо, за їхніми словами, урядова криза здатна врятувати ситуацію.

Я посміхнувся простодушності парламентерів і відповів буквально наступне:

"Шановні добродії, мова не йде про часткову або загальну кризу, мова не йде про заміну одного уряду іншим. Почате мною має більш повне і більш серйозне значення. Три роки я провів у вируючому казані дрібних сварок і спустошення. Цього разу я не складу зброї, поки не буде досягнута повна перемога. Прийшов час змінити напрямок не тільки для уряду, але й для всього італійського життя. Мова не йде про боротьбу партій у Парламенті, тому що нами підняте питання: чи здатні ми, італійці, жити незалежним життям або ми повинні бути у рабстві власної слабості, не тільки в міжнародних, але й у внутрішніх наших справах. Війна оголошена! Ми доведемо її до кінця. Бачите це повідомлення? Добре, боротьба розвертається по всій Італії. Молодь взялася до зброї. Я пишаюся тим, що перебуваю на вістрі боротьби, а не плетуся в її хвості. Я не дам забруднити якимись арбітражами цієї сторінки найпрекраснішого відродження італійської молоді. Я заявляю вам, що це заключна глава. Вона відповідатиме традиціям нашої країни. Згубити її компромісом неможливо."

...І вони пішли до кінця. І перемогли. 29 жовтня король покладає на Беніто Муссоліні обов'язок сформувати новий уряд нової Італії.

З того часу цей день відзначався як національне свято, а Марш на Рим був культовим прикладом для "футуристів, барабанщиків і поетів".

Але найголовніше. Марш на Рим став легендою. Легендою, що як і Троянська війна, 300 спартанців, Подорож аргонавтів, походи козаків — пережила свій час. Легендою, що стала недосяжною для безжального вітру Забуття.