4 лютого 2008 року виповнилося рівно 360 років від початку великого козацького повстання під предводительством Богдана Хмельницького. Тобто, грубо кажучи, та Україна, що ми знаємо в куди більш пізньому, але незмінно стереотипному трактуванню Гоголя й українських романтиків, народилася саме в цей день. Переважно козацько-селянсько-священникова країна з багатим демонологічним фольклором. Нескінченний хутір в оточенні пірамідальних  тополь. Земля, що тече молоком і медом, де вареники й галушки самі стрибають у рот. Вотчина Котляревського з його водевілями. Улюблена країна анархістів і народників, де шаровари ширше Чорного моря.

Адже, якби переміг Ярема Вишневецький - Україна була б зовсім іншою країною, полярною протилежністю малоросійському острові - хутору з його раблезіанським сміхом і епікурейським відношенням до життя. І, тому, трохи дивно, що в  сучасній українській державі 4 лютого залишається на периферії громадського життя. Сама дата, відома лише історикам, хоча третя українська республіка в таких делікатних сферах як конструювання історичної міфології, як пропаганда й спроба створити власну ідеологію, черпала,  черпає й буде черпати із глибокого й холодного колодязя Хмельниччини. Для такої безпам'ятності є кілька причин.

Причина перша - об'єктивна. Вона продиктована глобальними тенденціями неолібералізма й політкоректності. Світ все більше перетворюється на комфортний санаторій, життя в якому ситне, безпечне й трохи нудне. Де різкі рухи, героїчні саги й чорні міфи не вітаються, а національні герої й військові злочинці практично зрівняні в правах як злісні порушники санаторного режиму. Якщо Франція не шанує ані Робеспьера, ані його ворогів - вандійців, якщо Великобританія віддає забуттю Кромвеля, якщо в Польщі неабияк забули Костюшко, а в Словаччині -  некоронованого короля Татра Яношека,  то Україні не слід вибиватися із цього ряду поважних держав з короткою пам'яттю. Є затверджений вітчизняний пантеон ліберальних професорів і парламентських діячів, у який якимось чудесним образом потрапили Роман Шухевич і Симон Петлюра, за що Ющенко вже одержав неабияку порцію безсторонньої критики від освіченої Європи. Тут не до прославляння кривавої й украй жорстокої боротьби за національну незалежність у сімнадцятому сторіччі.

Друга причина - суб'єктивна. Третя республіка, капіталістична Україна є країною, де існує приватна власність на засоби виробництва, де все більшу економічну роль грає банківський капітал, невід'ємною частиною якого є наявність процентної залежності. Будь-яка, нехай і вкрай острожна апеляція  до часів Хмельниччини з її вкрай твердим варіантом військової диктатури й «християнського націонал-соціалізму» викличе непотрібне теперішній владі шумування мізків і додаткове живильне середовище для вітчизняного екстремізму. Причому, як лівого, так і правого.   

Третя причина - психологічна. Президент Ющенко – флегматик, людина, схильна до медитативно-аграрних хобі. Парамілітарні забави не в його натурі, про що свідчить фактичне скасування військових парадів на день Незалежності 24 серпня. Психологічну несумісність Віктора Ющенко й Богдана Хмельницького видно неозброєним оком. Гетьман починав війни, а Президент збирає круглі столи. Не виключено, що й сторіччя Шухевича відзначалося в 2007 тільки з однією метою - завоювати симпатії галицького електорату напередодні дострокових виборів, а встановлення пам'ятника Петлюрі в місті Полтава затіяв на свій страх і ризик помаранчевий романтик-губернатор без президентського благословіння. До того ж, створення з Богдана Хмельницького культового персонажа української історії викличе  негативну реакцію в Польщі, з якої в Києва особливе стратегічне партнерство, а в Президента й так вистачає проблем.

Одним словом, українцям уже настав час звикнути до того, що в лютому ми відзначаємо лише поразку військ УНР під станцією Круті, а пам'ятник грізному вершникові на Софійській площі - це всього-на-всього орієнтир для гостей столиці, які шукають чи то Андріївський спуск, чи то посольство Узбекистану.

(Київський клуб збирачів ісландського фольклору)