Якось давно харківські хлопці організували бої “без правил” і запросили мене подивитись. Зібралося багато публіки, прямо переді мною сиділо з півтора десятка чоловіків, переважно в чорному, з товстими золотими ланцюгами на накачаних шиях, олов'яними очима і стриженим волоссям. Коли до них підходив хтось зі знайомих, вони обнімалися і цілувалися в характерній “бандитській” манері (перейнятій від кавказців). “Що за бригада? - спитав я. “Місцеве управління по боротьбі з організованою злочинністю,” — відповіли мені. Втім, тоді скрізь убопівці косили під блатних.

Харків завжди був мєнтівським містом. Нічого доброго для тутешніх бариг та рядових лохів це не означало. Їм було нічим не краще ніж, наприклад, їхнім колегам у криміналізованій Одесі. Може, навіть гірше — міліцейський бєспрєдєл жорстокіший і систематичніший за бандитський.

Згодом, коли блатні програли класову війну мєнтам, з Харкова порядок і законність (як свого часу Радянська Влада) чорною плямою розповзлися по всій Україні.

Альтернативні форми самоорганізації суспільства потерпіли поразку, бо самої лише жадоби грошей і бандитської романтики не досить для успішного спротиву великому вєртухаю — державі. Потрібні “великі ідеї, висловлені  у рішучій формі”.

Для прикладу візьмемо нинішню ерефію (бо показувати на собі — погана прикмета). Там обмежене право на мирні збори. За всіма законами жанру, в надрах опозиції вже мали б виникнути терористичні гуртки (ви нам не даєте можливості на легальний протест — так нате вам бомбу в приймальню районного управління ФСБ!) А не виникають!

Свого часу московський інтелігент і містик Гейдар Джемаль дивувався загадковості слов'янської душі: “В усіх, навіть найбільш дрємучих середньоазіатських республіках, одразу після розвалу Союзу виник який-не-який збройний спротив, а в слов'янських (якщо не рахувати московських подій 1993 р.) – ні”. Це свідчить про серйозну кризу нашої самосвідомості.

Зрозуміло, російська опозиційність — це здебільшого симуляція, яка здійснюється на брудні олігархічні гроші в інтересах американського імперіалізму, чи як він там нині називається, проте серед затриманих зустрічаються й чисті контрсистемні душі. А потім, знаєте як буває: спочатку просто симулюєш хворобу, а потім дивишся — і справді захворів.

Вибухів не чутно, бо смішно майструвати саморобний детонатор в ім’я реєстрації Касьянова виборчою комісією. Заради прав людини можна постраждати, а не постріляти. Можна бути шахідом в ім’я Аллаха, а в ім’я конституції – лише правозахисником.

Для повстання потрібна „яскрава, виключна, всеобіймаюча” мрія – релігійна, або за інтенсивністю подібна на релігійну.

Козаки були незадоволені невизнанням їхньої шляхетності, короткими реєстровими списками, малими грошима на військо та винною монополією корони, проте бунтували тільки за Православ’я.

Російські народовольці жертвували собою не за установчі збори, а за сни Віри Павлівни. Чернишевський був вихідцем з духовного стану. Будучі атеїстом, він до кінця життя любив літургію і завжди хрестився, входячи до церкви.

Відчуваючи ностальгію за Царством Небесним, він розумів, що російській революції потрібні не економічні викладки, не соціальні теорії, а „євангеліє”, і тоді він написав „Что дєлать” – книгу, яка від часів винайдення друкарського станка найбільше вплинула на російське суспільство.

Як християнин хотів наслідувати Христа, так гімназист прагнув бути подібним на Рахмєтова, а на Побєдоносцева – не хотів.

Нинішні студенти, читають Пєлєвіна, а Чернишевського не читають. Тому режим міцний, як ніколи.

Повернемося до України. Фрейд навчав нас, що „Вся гидота трапляється у ранньому дитинстві”, тому спогади дитинства важливі для аналізу особистого й колективного підсвідомого. В дитинстві наша земля була місцем націогенезу трьох націй: Української, кримськотатарської, та модерної єврейської. Також тут частково творилися польська та російська нації. П’ять націогенезів одночасно – їх має тримати в увазі історик, аналізуючи події останніх чотирьохсот років.
В цьому переплетінні націй мав місце розподіл ролей. Українці працювали на всіх інших і грабували всіх інших. Обидва заняття скорочують життя.

Злети духу, безумовно, пов’язані з пограбунком. Ті, хто намагається нав’язати нам цінності праці – є нашими ворогами. У людей, які практикують пограбунок є три цінності: здобич (а не заробіток), віра і свобода. Їх і треба плекати, вони і складають нашу національну ідею.

Побічним наслідком боротьби бюрократично-фінансових угруповань за владу і ресурси стало те, що Україна є однією з найбільш вільних країн світу. Ми платимо менше податків, менше працюємо, ніж решта світу, маємо можливості порівняно недорого відкупатися від правоохоронних органів, слабкі спецслужби не проводять серйозних політичних переслідувань тощо. Нам не тільки є що здобувати, але є що захищати.

Проте держава вже намагається посилити свою репресивну функцію. Намітились небезпечні тенденції до консенсусу основних політичних гравців.

Без будь-якого спротиву з боку суспільства була введена кримінальна відповідальність за самозахоплення землі.

Міліція дозволяє собі діяти дедалі жорсткіше по відношенню до учасників масових безпорядків.
Влада спонукає ДАІ та митницю до більшого свавілля по відношенню до громадян.

Мусорська свідомість характерна для багатьох виборців і журналістів.

Є генетичні вади національного характеру: українці стучать не менш завзято, ніж борються за свободу.

Міліціонери з задоволенням спостерігають, як нащадки Наливайка, Махна і Шухевича вітають посилення репресивної функції правоохоронних органів. Інстинкт самозбереження не спрацьовує, всі сміються з Черновецького. Якби Луценко вдарив Черновецького будучи нардепом, і я посміявся б, хоча в розборках вболівав би за Черновецького.

Проте зараз Луценко – главмусор. Тобто, очолює найголовнішу репресивну структуру держави. Вона спрямована проти нас з Вами. Отже будь-який беспрєдєл з її боку повинен нас турбувати. Ми все це проходили, історична пам’ять мала б навчити нас відчувати солідарність з ханигою, якого б’є опєр, з баригою, якого рекетують УБЕПівці, з вітренківцями, яких розганяє „Беркут”, і обов’язково з мером, якого лупить міністр внутрішніх справ.

Браття, якнайшвидше треба кинути все, позичити грошей і з’їздити до Венеції. Не для того, щоб погастарбайтерствувати (я пробував, але там вже все зайнято китайцями, не проб’єтеся), а щоб відвідати палац Дожів. Цей палац був центральною адміністративною і церемоніальною установою торгівельної республіки. Торгаші пишалися своїми статками й будували його для себе. Він весь розписаний великими митцями (Тінторетто, Веронезе), і все це сцени війни і поклоніння Тому, хто наказав не піклуватися про прибуток, не накопичувати багатств і все роздавати бідним.
Жодного зображення торгівельної операції, ніде не прославляється підвищення біржевого курсу чи лихварський відсоток.

Торгаші розуміли, що прекрасне, достойне, те, чим можна пишатися – це лише віра і війна. І лише завдяки вірі і війні Венеціанська Республіка вписана в аннали історії.

Як ви гадаєте, завдяки яким речам буде туди вписана Олігархічна Республіка Україна?

obozrevatel.com